Наша розмова відбулася телефоном, у день масштабного російського обстрілу. Тоді Анастасія була в Запоріжжі. Як і більшість українців, прокинулася від гучних вибухів. За словами акторки, такі ранки за роки війни стали буденністю, на жаль. Попри все, вона продовжує працювати й волонтерити, допомагати іншим. Каже, що не може інакше. Про це – чотирисерійна воєнна драма «Шлях», яка вийде 5 грудня, до Міжнародного дня волонтера на каналі 2+2 о 21:45. Анастасія зіграла самовіддану волонтерку, яка рятує людей, ризикуючи власним життям.
– Анастасіє, чому ви у Запоріжжі?
У мене хлопець військовий, з перших днів війни пішов добровольцем, служить на цьому напрямку. Тому Запоріжжя для нас – місто зустрічей. Як тільки у мене випадають вихідні, а в нього – можливість вирватись на кілька днів на перепочинок, одразу їду до нього. Так живемо вже три роки.
– Це важко?
Напевно, ми вже звикли. Перший рік було важко, особливо, коли він був піхотинцем, у полях. Зараз вже трохи легше. Слава богу, ми маємо можливість побачитися. В нинішніх умовах це величезний подарунок для нас.
– Де ви берете сили на все: акторство, волонтерство, особисте життя?
Зізнаюсь чесно, нещодавно вони різко закінчилися. Тому я взяла паузу десь на три місяці від усієї роботи й зосередилась на собі, бо вже просто не вивозила. Зараз потроху набираюся сил, працюю над своїм станом: психотерапевт, психіатр, нетоксичне оточення. Батьки мене дуже підтримують, хлопець. Мені надають сили стосунки з людьми, яких люблю.
Зараз я намагаюся повертатися до акторської професії, тому що останні два з половиною роки я була більше зосереджена на волонтерстві. Але ж мені треба за щось жити, акторство – це мій хліб. Сидіти на шиї в батьків чи свого хлопця для мене неприпустимо. І для стабілізації мого психологічного стану теж дуже важливо трішечки дати собі життя, окрім війни, не так глибоко бути зануреною в неї. Але волонтерські проєкти я не залишаю.
– Скоро вийде стрічка «Шлях», в якій ви зіграли самовіддану дівчину-волонтерку, діяльність якої дуже схожа на вашу реальну. Наскільки ви схожі з героїнею?
Нам обом притаманна незламність, бажання допомогти попри все. Я не опускала руки, коли ми щось не могли дістати, не встигали вчасно зібрати кошти, все одно продовжувала робити те, що маю. Адже розуміла, що від мене залежить чиєсь життя. Волонтерство для мене – дуже відповідальна справа. І якщо ставитись до неї з повною самовіддачею, часто виникає почуття провини перед тими, хто робить більше. Ти весь час думаєш про те, що робиш недостатньо. Але ж є речі, на які я вплинути не можу, як би не старалась… Це великий внутрішній конфлікт.
Моя героїня трохи різкувата, сильна, вміє відстоювати свої кордони. Досить цікавий момент спілкування її з чоловіками, що переплітається з моїм особистим життям. Вона не дозволяє собою керувати, вона в першу чергу – людина і громадянка цієї країни, вільна людина. Вона допомагає, бо сама цього хоче. Мені ці якості дуже близькі.
– Що вам було найважче під час зйомок?
Це був холод, мороз, ми знімали взимку, графік був дуже напружений. У нас не було багато часу, але ми з командою намагалися максимально досягти правдивості, виправдати сюжетні повороти.
– Як вам було емоційно після пережитої окупації знову зануритися в ті обставини на майданчику, що ви відчували?
У перший день війни ми поїхали в Немішаєве, куди сім’я переїхала ще в 1996 році. Ми навіть не підозрювали, що опинимося в окупації. Тоді я не відчувала особливого страху, бо психіка була мобілізована на те, щоб вижити. Страх з'явився після того, як виїхали з окупації, коли небезпека минула. Буквально одразу в мене стався проєкт у Польщі, який вийшов на стрімінговій платформі Netflix. Я зіграла українку, яка виїхала під час повномасштабного вторгнення до Польщі. В цьому проєкті я й виплеснула всі свої емоції.
– Ви мали можливість залишитися там в безпеці, працювати. Чому повернулись?
Моя робота там тривала близько 5 місяців. Я погодилась з однією умовою: раз на місяць я маю повертатися в Україну на тиждень у волонтерських справах. Також мені пропонували залишитися в Німеччині і там грати в театрі, підписати контракт. Я відкинула всі пропозиції. По-перше, моя сім'я залишається в Україні, мій хлопець – військовий – тут. А по-друге, в мене немає дітей, мені не треба нести відповідальність за когось меншого і дбати про його безпеку. Крім того, після пережитого досвіду окупації насправді не так легко поїхати за кордон через почуття провини того, хто вижив. Тому я тут, розумію, хто наш ворог і що маю робити.
Я в принципі не розглядаю для себе життя за кордоном, моя ментальність там не виживе. Я дуже україноцентрична, тут мій дім і зрозумілі цілі. Я ніколи не розглядала можливість переїзду в іншу країну.
– В одному з інтерв'ю ви сказали, що готові піти на фронт. Зараз так само налаштовані?
Такі думки є, я спілкуюся з військовими на цю тему, але це не означає, що я вже завтра готова піти. Потроху готуюсь, вчуся. Пройшла заняття з надання першої медичної допомоги. Скоро, сподіваюсь, у мене буде заняття з тактичної медицини, з одним із колишніх бійців, який зараз веде професійні курси.
У нас дійсно велика кількість жінок воює, але армія не особливо готова до глобальної мобілізації саме жінок, на мою думку. І тут теж треба думати, обирати підрозділ, де можна бути дійсно корисною.
Навряд з мене вийде класний боєць-штурмовик чи бойовий медик. Можливо, я б могла керувати дронами. А поки єдине, що я можу робити завдяки медійності – закривати потреби підрозділів.
– Зараз важче це робити?
На це є зрозумілі причини, зокрема економічні. Але є люди, які донатять постійно. Оскільки я займаюсь цим давно, мене знають і довіряють, бачать прозору звітність і відгуки від військових, збори дійсно йдуть важче, але йдуть.
– Зараз потроху знімається українське кіно. На вашу думку, чи потрібно це робити нині і яким воно має бути?
Дуже потрібно, але воно має бути якісним. Це дуже важливо, що ми розкриваємо тему війни. Але це не має робитися швидкоруч. Особливо масштабні проєкти, як до прикладу, про оборону Бахмута, чи про ситуацію в Маріуполі. Це не на часі. Такі сценарії мають дозрівати досить довго.
Але кіно про війну має бути, бо це наше спілкування з західним глядачем. Якщо ми не покажемо нашу точку зору на цю війну, за нас це зроблять росіяни. І вони це роблять.Також для наших глядачів маємо робити якісне кіно, щоб вони не споживали російський контент.
– На жаль, він досі присутній, як і російська мова у спілкуванні. Що з цим робити?
Я писала про це пост і мене захейтили дуже сильно, обзивали ледь не сепаратисткою. Поясню ще раз. У побуті я користуюся виключно українською, не переходжу на російську, спілкуючись будь з ким: на роботі, у волонтерських справах. Але я переконана, що система примусу в цьому питанні не працює. Потрібно розвивати культуру, робити класні фільми українською, книжки, робити освітні програми. От я часто буваю в Запоріжжі, тут дійсно чую багато російської. Коли я звертаюсь українською, люди теж переходять, роблять компліменти і хочуть так само гарно володіти мовою. І ніколи нікому не роблю зауважень.
– Ви ж виросли у російськомовному середовищі, звідки у вас така гарна мова?
Насправді в Скадовську я виросла в україномовному середовищі, у нашої сім‘ї була така позиція. Навіть наші числені родичі з Росії, які приїздили влітку, теж переходили на українську. І все було прекрасно.
Зрозуміло, що ми і російською говорили добре, але у батьків була принципова позиція завжди. І зараз мама, яка працює косметологом, відмовляється надавати послуги клієнтам, які звертаються російською.
– Вашим родичам вдалося виїхати зі Скадовська?
Майже всі виїхали. А про тих, хто залишився, не хочу говорити з міркувань їхньої безпеки. Я за них дуже переживаю. Батьки тут, мамин рідний брат з дружиною і донькою живуть у нас у Немішаєві.
– Ви єдина акторка в родині, чому обрали цей шлях?
У дитинстві я брала участь у конкурсі читців, читала вірші. Це мене захоплювало, і в якийсь момент я вирішила, що хочу бути акторкою. Батьки не одразу підтримали ідею, бо вважали цю професію фінансово нестабільною. Тато планував, що я стану юристкою або піду вчитися на економічний факультет, бо я дуже добре навчалася в школі. Зрештою батьки прийняли мій вибір, підтримували і продовжують підтримувати зараз, дивляться всі фільми за моєї участі і ходять на театральні прем‘єри. Я вдячна їм за все, мені дуже пощастило з сім‘єю.
– Коли ви зрозуміли, що можете заробляти акторством?
На четвертому курсі театрального я знялася в повному метрі, який здобув купу нагород, і після якого мене запросили знятися в стосерійці. Завдяки цій роботі я купила квартиру в Ірпені, в якій зараз живуть мої батьки.
Зараз не такі стабільні заробітки, як би мені хотілося, але мені ще над цим працювати. Я можу забезпечити себе і прогодувати, попри все в наш час.
– Що для вас зараз на часі?
Позбавляти себе якихось задоволень – це все одно, що позбавляти себе життя. Я пройшла через це й опинилася в депресії. Через надмірне навантаження, позбавлення себе якихось маленьких винагород, прийшло вигорання. Довелося працювати з цим станом. Тому зараз я намагаюсь ні в чому собі не відмовляти, отримувати позитив з усього. От сьогодні вранці прокинулася від вибухів, а мій хлопець спить, у нього залізні нерви. Розумію, що не засну, тому позаймалася йогою, зробила тренування, попрацювала.
Не вбило – значить, треба жити далі. Поки ми живі, треба обіймати коханих, зустрічатися з друзями, святкувати весілля й дні народження. Війна висмоктує життя, вона неприродна. Я не готова втрачати своє життя, щоб бути постійно в депресії. Тому намагаюсь змінити, що в моїх силах, і не витрачати час на те, що змінити не можу.
Фото: Даша Творонович, пресслужба
