Іноземні аналітики зазначають, що упродовж повномасштабної війни в Україні випадки ампутації сягають масштабів Першої світової війни. За неофіційними даними, йдеться про 20-50 тисяч людей, однак точну кількість порахувати важко через постійну інтенсивність бойових дій.
Повертаючись у цивільне життя, ветерани стикаються з безліччю проблем, зокрема відсутністю інклюзивного простору для осіб з інвалідністю, нерозумінням суспільства, проблемами з оформленням соціальних пільг.
Коли почалась повномасштабна війна, Олександр «Терен» Будько працював баристою в одному із закладів Подолу і навчався на графічного дизайнера. У 2022 році хлопець вступив до лав добровольчого батальйону «Карпатська Січ». Під час боїв на Ізюмському напрямку отримав поранення — до окопу прилетів російський снаряд. Секунда — і вибух. Сашко втратив обидві ноги.
Після лікування в Україні Терен пройшов реабілітацію в США і почав ходити з протезами. Восени 2023 року він отримав бронзову медаль за заплив вільним стилем на дистанції 50 метрів на «Іграх нескорених» і презентував свою першу книгу «Історія впертого чоловіка». Також Олександр брав участь у хореографічній постанові балетної трупи United Ukrainian Ballet у Каліфорнії.
Ми записуємо інтерв’ю з Олександром у момент, коли він перебуває за кордоном. Хлопець відвідав Лондон, де відбувся пітчинг документального фільму Front Row, спродюсованого Сарою Джессікою Паркер. Про життя після війни, авторський Youtube-проєкт «Відвал ніг, або All інклюзив» та подолання барʼєрів у просторі й голові — в ексклюзиві для Viva!
— В якому місті ти зараз мешкаєш? Розкажи про його рівень безбар’єрності.
Я живу в столиці. Говорити про безбар'єрний Київ досить складно, оскільки місто має багато старих споруд, які за нашим законодавством не підлягають змінам, тобто їх не можна зробити більш доступними для людей з різними видами інвалідності. Але навіть нові будівлі та місця мало беруться до уваги і робляться безбар'єрними. Ось геть нові, умовно, торгові центри, не можуть бути недоступними, тому їх намагаються облаштувати ліфтами. І це вже мастхев, бо ліфтами користуються абсолютно всі групи маломобільного населення – мами з дітками, вагітні жінки, старші люди. Якщо говорити про центр міста, то там майже нічого не облаштовано. Щоб потрапити в метро – ліфта немає, пандуси, тобто з'їзди зі сходів, – під високим кутом, тому потрапити у метро на Хрещатику чи Майдані досить складно. По Києву небагато є станцій метро з ліфтом. З наземним транспортом теж складно, бо курсують ще й звичайні маршрутки, в які абсолютно немає жодного доступу. Ну, і щоб людині на кріслі колісному потрапити в автобуси, потрібно просити про допомогу. Тому загалом Київ наразі майже недоступний, потрібно ще багато працювати.
— Наскільки сильно змінилося твоє життя після втрати ніг?
Тотально життя змінилося після вторгнення, навіть бувши ще зі своїми ногами. Я обрав зовсім інший вектор руху — коли велика війна лише почалася, я обрав для себе шлях військового і мав всі можливості й надії розвиватися в цій професії. Планував будувати кар'єру військового, підписав контракт. Хотілося стати офіцером і продовжити службу. Але оскільки доля вирішила дещо інакше, я отримав поранення і почав працювати у громадському секторі. На щастя, дуже багато людей підтримали мене і мої ініціативи, тому вдається досягати хороших результатів і впливати на суспільство позитивно.
Тому так, життя змінилося. Найгірше те, що я не можу вже тримати в руках зброю. Допомагаю лише фінансово, як можу, своїм побратимам або просто друзям чи людям, які просять допомогти зі зборами.
— «Мене дратує, коли на мене дивляться зі співчуттям і зітхають», «Ми такі ж люди, як і всі, ми не особливі», «Який же я інвалід? У мене просто немає однієї кінцівки, а так я абсолютно нормальний, здоровий чоловік», «Я хочу, щоб народ пишався, а не казав: “Сам винен, бо сам туди пішов”», «Діти називають мене Робокопом», «Я себе відчуваю повноцінною людиною, як і всі» — це цитати героїв спецпроєкту «Viva! Переможці» про бійців АТО та волонтерів, які втратили кінцівки під час подій на Сході України. Чи відчув ти зміну ставлення людей до себе? Чи є щось, що тебе вразило як позитивно, так і негативно?
Звісно, ставлення змінилося. Якщо говорити про позитивні зміни, то багато людей стали проявляти повагу та емпатію. Якщо говорити про негативні наслідки, немає чогось такого, щоб мені вкрай не подобалося. Зрозуміло, що люди намагаються проявити свою емпатійність і переживання по-різному. Дехто пропонує гроші, дехто насильно пропонує якусь допомогу, і це, звичайно, не дуже приємно. Інколи люди запитують не зовсім приємні запитання, не думаючи про те, як людина буде себе почувати при цьому. Тому є дійсно як позитивні, так і негативні емоції.
— Як ти відпочиваєш? Як часто зустрічаєшся з друзями, куди ходите разом?
Насправді з відпочинком зараз складно, тому що ось лише повертаюся з туру Європою, який був досить насиченим. Інколи було три міста чи три країни за день, тому відпочиваю в основному в дорозі. Але якщо це в Києві, звичайно, то це зустрічі з друзями. Я насправді люблю активний відпочинок – коли я на тренуванні чи у басейні. Але, звичайно, є моменти й для просто веселощів. Коли я зустрічаюся з друзями, ми йдемо, наприклад, в чайну, просто гуляємо Подолом чи на Золотих воротах. Але навіть там ми фактично спілкуємось про проблеми сьогодення в Україні (сміється).
— Чи маєш ти зараз стосунки? І як медійність відобразилась на особистому житті?
Щодо стосунків, то зараз їх немає, оскільки часу особливо не вистачає навіть для себе і виділити його для когось досить складно. Медійність зробила так, що фактично мене бачить більше людей і це, своєю чергою, дає результат того, що більше жіночого населення звертає на мене увагу. В Інстаграмі багато спілкування. Я намагаюся відповісти всім, і це не стосується лише жінок — відповідаю на всі повідомлення, щоб просто зрозуміти людей краще, скомунікувати з ними й дати, власне, відчуття людяності, а не якогось уявного персонажа. Загалом так, увага збільшилась, і від жінок теж.
— Сара Джессіка Паркер стала генеральною продюсеркою документального фільму Front Row («Перший ряд») про українських артистів балету в еміграції. Розкажи про стрічку, яка твоя роль у ній та особисті враження?
Це документальна стрічка, яка розповідає про війну в Україні через призму культури, балетного мистецтва. Так сталося, що я познайомився з United Ukrainian Ballet і в нас зав'язалися дружні відносини, зокрема з солістом цієї групи Олексієм Тютюнником. Ми досі дружимо і час від часу створюємо щось разом. Коли ми тільки познайомилися, я запропонував зробити постановку. Вже тоді про них та війну знімався фільм, і знімальна група вирішила дещо змінити вектор фільму — зняти більше про нашу дружбу, мою історію, те, як я потрапив у балет і як через нього самовиразився. Власне, я доніс багато емоційного до американської публіки.
А коли фільм було відзнято, я дізнався, що генеральною продюсеркою стане Сара Джессіка Паркер. Зараз я їду з Лондона, де фільм був на пітчингу в кіношних букмекерів — людей, які з різних майданчиків та кінотеатрів купують фільми. Сподіваюся, зовсім скоро стрічка буде на різних кінофестивалях, а згодом ми зможемо бачити її на великих екранах.
Якщо говорити про емоційний стан, то фільм торкнув надзвичайно глибоко. Хоч це і документалістика, але його постаралися зробити максимально цікавим та емоційно забарвленим. Там немає нічого вигаданого — все правда, усі події відбувалися насправді, але ті метафори, які автори використали у фільмі, надзвичайно потужно відгукувались особисто в мені. Однозначно рекомендую до перегляду.
— Як з’явилась ідея програми «Відвал ніг, або All інклюзив»? Хто вигадав назву і які ще були варіанти?
У мене була початкова ідея створити спортивну програму і запрошувати різних відомих людей. Але не склалося, я цю ідею відкинув. Наталя Гаріпова мала на меті створити програму, яка б дозволила людям з інвалідністю почуватися вільно в нашій державі, не мати жодних бар'єрів, пересуватися самостійно і самих себе повністю обслуговувати. Вона придумала цей формат інклюзивного розважального тревелшоу. Фраза «Відвал ніг» є в моєму лексиконі вже давно, я її використовую доволі часто. А «All-інклюзив» — це вже дописали сценаристи, тому вирішили зробити таку цільну назву.
— Які слова зі словника інклюзивності бажано знати кожному українцю?
Найперше — запамʼятати, що можна узагальнювати. Наприклад: не «сліпий», «глухий», «корявий», «кульгавий», а «людина з інвалідністю». Не «сліпий», а «людина з порушенням зору», не «глухий», а «людина з порушенням слуху». Часто кажуть «візок», «коляска», однак є визначення в словнику інклюзивності — «крісло колісне». Думаю, що нікому не буде складно вивчити та вживати це слово.
Взагалі раджу подивитися словник інклюзивності й трішки почитати, заглибитись. Не так складно вивчити декілька формулювань, і це допоможе руйнувати барʼєри не лише для людей з інвалідністю, а й між людьми з інвалідністю і соціумом загалом.
— Як ти обирав своїх медійних друзів і чому саме вони стали учасниками шоу?
Своїх співведучих я обирав по знайомству, по дружбі. З Василем Байдаком ми вже давно знайомі і досить близько, тому був очевидний вибір, що він стане першим гостем. Я зрозумів, що Маші Єфросиніній відгукується проблематика, тому ми запросили і її. Вона радо погодилась, що мене втішило. Інших людей ми теж запрошували з точки зору, що їх турбує питання інклюзивності, безбар’єрності, і вони про це відверто комунікують.
— Які виклики виникають у подорожах українськими містами для людей з інвалідністю?
Передусім це самоподорож, тому що якщо ти не на власному авто або воно, наприклад, не обладнане під тебе, то це вже складність. Громадський транспорт не облаштований для пересування. Всі ми знаємо, що навіть здоровій людині складно вибратися в потяг Укрзалізниці. Досить високо, круті сходи, тому це складно. Є начебто пандус, який ставлять, але навіть на нього людина на кріслі колісному сама не може виїхати. Тому або тебе повинні занести, або по цьому пандусу фактично випхати вгору під високим кутом. У купе людина з інвалідністю може себе нормально почувати, комфортні місця, але ще потрібно подумати про те, де поставити крісло колісне, якщо ти подорожуєш не сам або не зі своїми друзями, щоб це було комфортно для інших.
Мені доводиться інколи вилазити на верхні полиці і я скидаю протези там, бо трошки страшно, що їх поцуплять. Це, звичайно, не кросівки, проте дорожче, ніж кросівки. Страшно вийти, а точніше не вийти з потяга. Тож загалом складно подорожувати.
— Як твоє шоу впливає на усвідомлення глядачів щодо проблем безбар’єрності? Чи запам’яталось тобі щось із коментарів?
Шоу дійсно впливає на свідомість людей, які переглядають ці випуски, бо дуже багато людей відповідає, що вони навіть не задумувалися над тим, як складно людям з інвалідністю, почали помічати недоступні місця. Українці пишуть з усіх куточків світу про те, що вони дивляться цю програму, звертають увагу навіть за кордоном, скидають фото недоступних місць і в Європі.
Приємно, що люди переглядають, турбуються. Після випусків іде велика хвиля змін, принаймні у свідомості людей. Ми бачимо певні реакції міської влади, громадських активістів. Пройшло досить небагато часу, щоб ми переконалися, що їхні заяви стали дійсністю. Зрушення насправді є, а ось чи прийдуть вони у фізичний світ, ми переконаємось з часом.
— Який найцікавіший або найемоційніший момент програми для тебе особисто?
Один з них — це коли в Буковелі я катався на адаптивних лижах, про це вийде окреме відео у Влада Хільченка. Неймовірні враження! Розуміючи, що ти без ніг їдеш на лижах, торкаєшся цього снігу, він вилискує на сонці — це дуже-дуже хороші емоції. Ти на великій швидкості спускаєшся вниз, оминаєш людей, оминаєш провалля… Дуже круто!
Коли ми знімали випуск із Сашею Заріцькою, вона вперше сіла на крісло колісне і спускалася з Андріївського узвозу — це було дуже страшно особисто для мене. Я справді хвилювався за неї. Вона без страху летіла вниз по тому камінню, великій бруківці, і я хотів встати й спіймати її. Класно, що вона не побоялася і дала нам такі емоції. Сподіваюся, глядач теж їх відчує.
У кожній програмі ми не просто їздимо в кріслах колісних і досліджуємо безбарʼєрність — за цим поняттям стільки всього! Це про подолання барʼєрів у просторі й голові. Ну, і ще емоційні моменти, коли підходять незнайомі люди на вулиці і дякують. Особливо якщо це діти.
— Які плани на майбутнє ти маєш? Про що мрієш?
Хочу розвиватися в медіасфері, створювати власні продукти, розвиватися внутрішньо і розвивати власний бренд. Ще хочеться зробити якийсь доступний бізнес, що буде створений людьми з інвалідністю. Щоб вони почували себе повноцінними і могли самі створювати бізнес. Хочеться зробити з цього франшизу, щоб люди могли реалізуватися у своїх містах.
Спорт теж присутній у моєму житті. Я не скажу, що хочу стати професійним спортсменом, але хочеться виступати, показувати результати. Тим паче якщо це гарно вдається. Коли є час і місце, я постійно тренуюся.
Щодо мрії — це знятися в художньому фільмі. Не знаю, чи адаптована буде роль під мене, але хотілося б просто спробувати зіграти когось. Поки що це справді тільки мрія. Інколи потрібно, щоб мрія залишилася мрією.
