Назар Барилко, 28 років. Львівська область.
Зенітник 24-ї механізованої бригади. Отримав поранення під Щастям.
Під час лікування у госпіталі знайшов свою половинку і одружився.
Мріє створити всеукраїнську спілку ветеранів АТО.
Боєць 24-ї механізованої бригади Назар Барилко вважає, що після АТО його життя почалося наново, з чистого аркуша. «Зараз я пишу його, не озираючись назад», – ділиться Назар. Він сам так вирішив після того, як зазирнув в очі смерті. А до цього була мобілізація, якої, до речі, Назар міг уникнути, адже мав уже відкриту закордонну візу. Але він вирішив, що має захищати свою країну від агресора.
«Коли почалися бойові дії на Сході, в глибині душі мені щось підказувало, що я там буду, що я конче маю там бути, – ділиться Назар. – Позаяк до цього у мене в житті були такі періоди, коли я не міг себе реалізувати, повністю себе розкрити. І коли мені прийшла повістка, я нікуди не втік, хоча була можливість поїхати за кордон, у мене всі документи були вже готові – я вирішив іти. Перед очима стоїть такий уривок, стоп-кадр. Ми виїжджаємо в АТО колоною, гудуть машини, танки, купа людей, солдатів, і я стою замріяний і розумію – це саме те середовище, де я мав опинитись. Я почувався там комфортно, незважаючи на реально вкрай жахливі умови проживання. Згодом я дійшов висновку, що хлопці, які були там – принаймні більша їх частина, – це люди, які не могли себе знайти в житті до АТО. А там було предостатньо часу подумати й оцінити свої вчинки і свої помилки. Я можу сказати напевно, що моє життя поділилось на періоди «до АТО» і «після АТО», і після того, як мене врятували в госпіталі, я своє життя почав писати з нового аркуша. І це дуже приємне відчуття. Раніше, коли я прокидався вранці, на мене відразу навалювалися проблеми, неначе хтось на мене кольчугу одягав, яка тягнула мене вниз. А зараз я прокидаюсь, розплющую очі і з легкістю розмірковую, що я можу сьогодні зробити. Не «мушу зробити», не «зобов’язаний зробити», ні, я зараз став господарем свого життя, своєї долі».
Назар до мобілізації не служив у армії, тож фронтову науку йому, як і багатьом героям АТО, довелось опановувати вже безпосередньо на фронті. Вчився у досвідчених воїнів, які вже встигли повоювати. Під час одного з бойових чергувань його було важко поранено. У запалі бою він навіть не відразу відчув, що в нього поцілили. Зрозумів це, тільки коли впав і не зміг піднятися. «Єдиний спогад, який залишився в голові, – це біль, дуже сильний біль. І страх померти. Скільки б люди не розповідали, що помирати легко, насправді це страшно. Страшно, тому що не знаєш, що чекає за певною межею. Можу сказати, що до цієї межі я дійшов і в мене був сильний страх її переступити, тому що далі була невідомість». На щастя, Назара, який стікав кров’ю, знайшли, і почалася його довга 10-годинна подорож до харківського госпіталю, звідки його потім відправили в Київ.
«У Київ я потрапив на свій 27-й день народження, – згадує Назар. – Я втратив багато крові, лікарі дивувалися як мені вдалося вижити. На пораненій нозі дуже швидко почали відмирати м’язи, пішла гангрена, і 14 жовтня, на Покрову, до мене прийшов лікар – хороший у мене лікар був – і сказав: «Ситуація така: доведеться ампутувати ногу». Коли чуєш такі слова, перша реакція – шок. Але зробили операцію, і все нормалізувалось. Коли в госпіталі стихало, відвідувачі йшли, і я лишався сам на сам зі своїми думками, я поступово дійшов такого висновку: просто так нічого не буває в житті. Щось людина втрачає, натомість отримує набагато більше! Втративши частину здоров’я, частину свого тіла, натомість я отримав безліч знайомств, безліч хороших друзів, цікавих людей, співрозмовників. За рік перебування у госпіталі я дуже збагатився духовно. А ще… знайшов свою половинку і одружився. І зараз я щаслива людина».
«У госпіталі мене постійно запитували: «Звідки в тебе стільки оптимізму береться?», а я не можу пояснити. Напевно, в той момент, коли ти на межі між життям і смертю, щось в тобі міняється».
До речі, дружиною солдата стала одна з волонтерок, яка за покликом серця прийшла допомагати пораненим бійцям і зустріла свою долю. Назара взагалі можна назвати загальним улюбленцем бійців, лікарів, волонтерів. Його люблять за те, що навіть у найскрутніші часи він ніколи не скаржився, а, навпаки, підтримував інших і наснажував їх своїм оптимізмом.
«Коли я був у госпіталі, мене постійно запитували: «Звідки в тебе стільки оптимізму береться? – посміхається Назар, – а я не можу пояснити. Мабуть, у той момент, коли ти на межі між життям і смертю, щось у тобі міняється, відкривається. Я багато читав про такі речі – кажуть, навіть біохімія організму змінюється під час сильного стресу».
З оптимізмом Назар дивиться і в майбутнє, і прагне змінювати ситуацію в країні на краще. Передовсім – для інвалідів і ветеранів. Він мріє створити спілку інвалідів АТО на зразок подібних ветеранських організацій у США. Назар неодноразово спілкувався з американськими волонтерами і ветеранами на цю тему, коли ті відві-дували госпіталь. На жаль, поки що маємо ситуацію, коли наші ветерани мають самі займатися власною психологічною реабілітацією після фронту, допомагати один одному.
«Я по собі знаю, коли повертаєшся з АТО, перші відчуття на «гражданці» – це брак адреналіну, – ділиться Назар. – Я спершу дуже гостро відчував брак адреналіну, тому що на передовій, як би там важко не було, ти день і ніч на адреналіні, тебе це тримає. А тут ти приїжджаєш, все ніби спокійно і ти сам шукаєш тих гострих відчуттів, а їх немає. Тому й потрібна якась спілка, аби не сидіти в чотирьох стінах, аби зустрічатись і проговорювати все, що накипіло, адже проговорений тягар – наполовину легший… У мене є друг, він також повернувся з АТО, цілий і неушкоджений. Хлопцеві 22 роки, а він говорить: «Я божеволію». Я знаю з власного досвіду, коли ти лікуєшся в госпіталі, у тебе є спілкування, і ти не впадаєш у цей ступор. Спілкування з людьми робить тебе людиною, не дає опуститися в якісь темні закутки свідомості. Бо коли туди зайдеш, дуже важко вийти з тієї темряви. Тому ветерани бойових дій у США створили свою спілку і регулярно зустрічаються. Як і звичайні боєздатні солдати, вони виїжджають на полігони, займаються стрільбою, вправами, спортом, і там немає значення, чи ти маєш кінцівку, чи ні. Всі там рівні. От і у мене така мрія – щоб усі хлопці, які повернулися з війни, об’єдналися».
Фото: Олександр Мордерер; Тетяна Рубльова, ард-директор студії Олександра Мордерера
.jpg)
Обкладинка блогодійного номера «Viva! Переможці». Придбати спецвипуск можна тут: https://viva.ua/viva_peremogtsi.html. Усі кошти з продажу спецвипуску «Viva! Переможці» підуть на розвиток сучасного протезування в Україні.
Соціальний мультимедійний проект "Переможці" є спільною ініціативою Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах і реалізується за підтримки благодійного фонду Save Lives Together" та громадської організації pidmoga.info, а також клініки Valikhnovski medical center - clinic 311. Проект розповідає про історії бійців АТО та волонтерів, які втратили кінцівки під час подій на Сході України. Його основою стала серія фотографій відомого українського фотографа Олександра Мордерера та арт-директора Тетяни Рубльової, який демонструє, що люди з протезами – повноцінні члени суспільства, які, як і інші громадяни, є щасливими, красивими та повними сил для нового життя. В 2016 році фотовиставка буде представлена в кількох містах США та Канади. Куратор проекту - Соломія Вітвіцька, телеведуча новин ТСН на 1+1.
Viva! Лучший журнал о звёздах презентує спецвипуск про 18 дивовижних історій героїв. Всі кошти з продажу підуть на розвиток сучасного протезування в Україні.
Партнерами проекту є також телеканал UKRAINE TODAY, "Феєрія Мандрів" та Yakaboo, Romantik SPA Hotel.
Команда мультимедійного проекту VIVA! Переможці:
Іванна Слабошпицька, редактор журналу VIVA!; Соломія Вітвицька, ведуча новин ТСН, канал 1+1, волонтер; Олександр Мордерер, фотограф; Тетяна Рубльова, ард-директор студії Олександра Мордерера; Анна Гвоздяр, волонтер; Тетяна Захарченко, візажист; Віталій Панасюк, оператор, канал 1+1; Андрій Ушенко, асистент фотографа; Ірина Пилипенко, благодійний фонд SaveLives Together.
