Костянтин Фішер, 40 років. Доброволець, 14 місяців був на війні;
до війни працював тренером з кіокушинкай, одружений,
має сина; любить малювати гуашшю.
Кіокушинкай вважається одним з найважчих та найжорсткіших стилів карате. Саме цьому східному мистецтву боротьби понад 20 років присвятив доброволець Костянтин Фішер. Поєдинки у цьому стилі проводяться за умов повного контакту без захисного спорядження. Єдина пересторога – заборона ударів руками у голову…
На війні заборон не існує. Куля імен і чинів не питає. Війна тільки забирає. Вона вбиває, ранить, калічить найкращих, найвідважніших, найдостойніших. Справжніх воїнів і патріотів.
«Я завжди порівнював себе з тигром. На моєму тілі навіть татуювання у вигляді тигра. Це мій талісман і символ боротьби. Я завжди поводився як тигр, асоціював і порівнював себе із цим сильним звіром.
Якби в житті можна було щось змінити, я би знову пішов у АТО, бо на цій війні загинули мої друзі, мої побратими, які протягом мого життя були завжди поряд зі мною. Вони потрапили під першу і другу хвилю мобілізації. На жаль, один із моїх друзів загинув поблизу Пісків. Звістка про його загибель, тривожні новини з фронту, підтягування техніки до місць дислокації моїх побратимів, – мені тоді було настільки важко психологічно, що я не зміг перебороти свій стан і вирішив вступити добровольцем до лав ЗСУ.
Я воював з червня 2014 року і відслужив 1 рік і 2 місяці, поки не отримав поранення… Ми простояли у Щасті 8 місяців. Потім нас перекинули під Донецьк, у Горлівку. І саме там під Горлівкою я отримав поранення.
Під кулеметний обстріл ми потрапили на одному з розвідувальних виходів, повертаючись вчотирьох уночі із завдання. Разом із побратимом потрапили в засідку й отримали поранення від крупнокаліберного 12-мм кулемета ДШК або УТЕС. Куля пробила наскрізь все коліно. До приходу побратимів і медиків я з усієї сили здавив ногу, стиснувши її з усіх сил, аби не стекти кров’ю. Це сталося 1 грудня 2015 року».
Проте згадувати день, коли він отримав поранення, снайперу Костянтину досі важко. Його врятував побратим із позивним «Назар», що витягнув пораненого Костянтина з-під обстрілів, а потім ніс більше кілометра на собі. По дорозі поранений постійно непритомнів, тому що втратив майже три літри крові. Аби не «Назар», Костянтин стік би кров’ю, адже в нього були пошкоджені дві найважливіші артерії та повністю розтрощені кістки ноги.
Врятували життя військовому в Дзержинську лікарі, зробивши складну операцію. Але ногу довелось ампутувати. Потім Костянтина перевезли до Дніпропетровська, а зараз він лікується у військовому госпіталі Києва. Так йому краще – тут поряд жінка з дитиною.
«Це для мене аж ніяк не зупинка». Нині Костянтин мріє продовжувати займатися бойовими мистецтвами. «Бачу себе вже з ногою. Хочу повернутися до спортзалу. Попри втрату ноги, хочу бути інструктором з карате. Передавати іншим своє вміння та досвід. Тренувати і дітей, і середнє покоління, і навіть людей старших, хто схоче…»
«Саме карате стало моєю професією, бо я тренувався фактично все життя». Костя закінчив сільську школу, спробував здобути професію у технікумі м’ясо-молочної промисловості, але недовчився. Недовчився, бо справжнім захопленням хлопця було карате, на яке він «захворів» ще підлітком, відвідуючи спортивний клуб «Банзай» у Полтаві. «Тато все життя пропрацював комбайнером на землі. Мати працювала у магазині». Зараз його 60-річні батьки вже вийшли на пенсію. Навряд чи хто із мешканців села на Полтавщині, де він народився, міг сказати, що на роду у Кості було написано «душу й тіло» у прямому значенні положити «за нашу свободу».
«У мене є улюблена фраза, з якою я завжди йшов по життю: нехай живе і процвітає вільна Україна. Хай завжди українці будуть здоровими і щасливими на своїй рідній землі.
Якої я зараз очікую реакції від людей? Я не хочу в жодному разі, щоб мене жаліли, не хочу чути слів: «Без ноги він такий нещасний!» Я б хотів, щоб мене сприймали як здорового чоловіка. По життю я дуже сильна людина. Як тільки стану на обидві ноги, буду виховувати сина».
Син і дружина – ті, заради кого зараз 40-річний айдарівець тримається і не впадає у відчай. «Все, що у мене зараз складається в голові, це моя сім’я. Поки я воював, дружина Валентина, їй 24 роки, народила нам гарненького хлопчика Костянтина. Зараз вона ростить нашого воїна. Йому вже рік і чотири місяці».
Костянтин Фішер всього кілька разів за час війни бачив свого маленького сина. «Дружина спочатку не знала, що я пішов на війну. Довгий час вона вважала, що я служу у місцевій частині та їжджу тренуватися на полігон. Я приховував це від неї, бо вона була при надії і у нас мав народитися маленький Костянтин. Я боявся, що могло пропасти молоко…»
Війна не дала йому змоги побачити свого сина відразу по народженні. Тільки після двох місяців служби в АТО Костянтин розтаємничив дружині справжнє місце свого перебування. Вперше він побачив свою дитину через шість місяців! «Це була дуже емоційна для мене зустріч: підняв, покружляв, розцілував і сина, й дружину».
Для чого треба було йти на війну, знаючи, що твоя дружина при надії, що ти потрібен їй більше, ніж тій клятій війні? – це запитання, яке ставить Костянтину багато людей. «Ні, однозначно ніяких сумнів з цього приводу в мене не було. Я знав, що мені треба захищати свою країну, свою сім’ю, своїх рідних. Навпаки, саме це ще більше підштовхнуло мене, адже ми відповідальні за наше майбутнє покоління. Наші діти повинні жити у вільній країні».
Попереду його чекає реабілітація і дуже дороге протезування. Але ми впевнені, що у Кості – сильна воля, яку він давно загартував у щоденних вправах, які вимагають сильної концентрації духу. «Психологічно я вже отямився. Рана заростає, готую на ЛВК культю на протез. Треба йти вперед».
Доки був на війні, дружина чекала й писала листи і присвячувала йому вірші.
«Вона все пише… про кохання:
«В цей час коли ми разом, кохання все сильніше і сильніше
Кохаю, кохаю, кохаю без краю …
Бажаю заглянуть в твої ясні очі
Для тебе всі дні мої,
всі мої ночі…»
Фото: Олександр Мордерер; Тетяна Рубльова, ард-директор студії Олександра Мордерера
.jpg)
Обкладинка блогодійного номера «Viva! Переможці». Придбати спецвипуск можна тут: https://viva.ua/viva_peremogtsi.html. Усі кошти з продажу спецвипуску «Viva! Переможці» підуть на розвиток сучасного протезування в Україні.
Соціальний мультимедійний проект "Переможці" є спільною ініціативою Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах і реалізується за підтримки благодійного фонду Save Lives Together" та громадської організації pidmoga.info, а також клініки Valikhnovski medical center - clinic 311. Проект розповідає про історії бійців АТО та волонтерів, які втратили кінцівки під час подій на Сході України. Його основою стала серія фотографій відомого українського фотографа Олександра Мордерера та арт-директора Тетяни Рубльової, який демонструє, що люди з протезами – повноцінні члени суспільства, які, як і інші громадяни, є щасливими, красивими та повними сил для нового життя. В 2016 році фотовиставка буде представлена в кількох містах США та Канади. Куратор проекту - Соломія Вітвіцька, телеведуча новин ТСН на 1+1.
Viva! Лучший журнал о звёздах презентує спецвипуск про 18 дивовижних історій героїв. Всі кошти з продажу підуть на розвиток сучасного протезування в Україні.
Партнерами проекту є також телеканал UKRAINE TODAY, "Феєрія Мандрів" та Yakaboo, Romantik SPA Hotel.
Команда мультимедійного проекту VIVA! Переможці:
Іванна Слабошпицька, редактор журналу VIVA!; Соломія Вітвицька, ведуча новин ТСН, канал 1+1, волонтер; Олександр Мордерер, фотограф; Тетяна Рубльова, ард-директор студії Олександра Мордерера; Анна Гвоздяр, волонтер; Тетяна Захарченко, візажист; Віталій Панасюк, оператор, канал 1+1; Андрій Ушенко, асистент фотографа; Ірина Пилипенко, благодійний фонд SaveLives Together.
