Андрій Забігайло, 27 років, Кривий Ріг. Боєць-доброволець 28-ї закарпатської бригади. До АТО працював міліціонером і ветеринаром. Був поранений з гранатомета в м. Попасна. Хобі: любить співати.
Друзі солдата 28-ї закарпатської бригади Андрія Забігайла кажуть, що його завжди дратує, коли хтось питає у нього, чому він, житель східного індустріального Кривого Рогу, розмовляє по-українськи. Пояснює це просто: «Тому що Кривий Ріг – це Україна». Коли розпочалася російська агресія проти України, Андрій не роздумував довго і пішов на фронт добровольцем. Пішов для того, аби його рідний Кривий Ріг і надалі залишався справжнім українським містом і щоб ні в кого більше не виникало запитань, чому його жителі спілкуються своєю рідною мовою.
«Я пішов воювати тому, що був дуже не задоволений нашими президентами і всіма депутатами. У мене не було навіть думки про якусь вигоду чи якісь гроші. Я йшов добровільно, йшов за Україну. Дуже багато моїх знайомих полягло, останньою краплею стала смерть молодого хлопця Романа з Кривого Рогу, з яким я колись служив у Києві. Але я йшов на фронт не для того, щоб помститися… Хоча, може, і для того теж. Дуже складно відповідати на такі запитання», – зізнається Андрій.
Боєць Забігайло заплатив велику ціну за свободу нашої країни. 12 жовтня у боях під Дебальцевим у нього влучили з підствольного гранатомета і тяжко поранили в ногу. З роздробленими кістками і коліном його доправили спочатку в шпиталь Артемівська, згодом перевели в Харків і, нарешті, у Київ.
«Після поранення в мене сильно впав тиск і я втратив багато крові. Тільки запам’ятав, як мене поклали в машину, а прокинувся вже після операції в шпиталі. Потім було ще багато операцій. У Харкові мене 18 днів оперували: розкривали ногу і чистили її. Спочатку думали, що коліно ціле, і хотіли наростити кістку, бо вона була роздроблена повністю. Але потім побачили, що і в коліні вибиті всі суглоби й хрящі. Тоді мене відправили до Києва, і коли знову розкрили ногу, то там уже був гній, і почався сепсис. Мене перевели в гнійну хірургію і дали час подумати до п’ятниці …» – згадує Андрій. Лікарі вимагали від нього згоди на ампутацію, але він вагався. Було страшно уявити, що більше ніколи не зможе бігати чи їздити на велосипеді. У цей важкий час воїну допомогла порада батьків.
«Лікар відразу сказав, що необхідна ампутація, але я не хотів навіть думати про це. Тоді я вирішив порадитися з батьком, і він знайшов потрібні слова. «Краще здоровий ти, ніж недолуга нога!» – сказав тато. Якби її врятували, вона б усе одно не згиналася в коліні, була б як палиця. Ситуація була критична, – в мене вже почався сепсис, запалення легень, кардит, температура підскочила до сорока градусів – все одночасно. Я два тижні майже не їв і не пив, годували і поїли мене через крапельницю. Лікар сказав, що ще кілька днів і… все. Дуже серйозно все було». Незважаючи на те що Андрій ішов на ампутацію свідомо, перші хвилини після операції все одно були шоковими.
«Я лежав 15 хвилин, а, може, і півгодини і дуже боявся глянути під ковдру. Я бачив, що у мене одна нога є, а поряд спочатку ніби теж нога, а далі нічого не має. Я боявся просто подивитися…»
До честі бійця, він упорався з першою депресією, і швидко став звикати до життя з протезом. Дуже допомогли волонтери, які доглядали за пораненими в шпиталі. «Завдяки людям, волонтерам, які підтримували мене, я знову «став на ноги», і зрозумів, що життя у нас одне. Потрібно жити далі, рухатися далі. Що сталося, те сталося. Зараз уже не жалкую ні краплі», – ділиться Андрій.
На запитання, чи не шкодує про своє рішення піти на фронт добровольцем, Андрій відповідає впевнено: «Якщо чесно, я хотів би і зараз піти, вже просто не беруть. Інвалідність, не можна. Тягне мене туди – там багато моїх побратимів. Але дуже багато товаришів, з якими служив в армії, я вже втратив. І багатьох моїх приятелів з Кривого Рогу вже теж немає». Зараз він підтримує зв’язок зі своїми фронтовими побратимами по телефону і радіє як дитина, коли хтось із них завітає до нього на гостину.
«Всі мої хлопці залишилися, хто в Попасній, хто в Дебальцевому, хто в Маріуполі. Мене провідав мій колишній командир роти у навчальному центрі «Десна» Сергій Ільченко. Він також був поранений у руку. Дуже було приємно зустріти людину, яку ти знаєш і з якою товаришуєш. Посиділи, позгадували, як весело було в «Десні», посміялись. До речі, сміх – то велика сила! Коли ми були на передовій, то було реально страшно, а зараз деякі речі згадуються зі сміхом. Скажімо, був випадок, коли у нас танк украли. Наші хлопці хотіли притягнути екскаватор з території ДНР. Ну, не вийшло трішки. І вночі ми по нього їздили, визволяли. Різні випадки бували. Зараз згадується це з усмішкою, а тоді було не до сміху».
До речі, жарти, гумор і позитивний настрій, на переконання Андрія, можуть зцілювати людину краще, ніж будь-які ліки. І саме цього усі ветерани, а особливо поранені, найбільше потребують. Чого не слід робити, так це їх жаліти і плакати.
«Я вам скажу чесно: коли людина підходить і починає щось там розпитувати… Я не люблю про це розмовляти. Я веселюся, я посміхаюсь, я намагаюся забути те, що я там бачив. Не хочеться, аби хтось із цих людей бачив те, що ми бачили. Я б хотів викреслити спогади. Тому коли починають співчувати… Це дуже пригнічує. Падає настрій, бувають такі моменти, що аж кричати хочеться. Краще вже жартувати. Якось прийшла одна жінка, коли я ще в госпіталі лежав, і каже: «Господи, синочку, як же ти будеш ходить? Ніженьки немає». Я їй відказую: «А знаєте, бабусю, є в цьому для мене й плюси». Якраз моя мама поруч була, інші люди. Всі дивуються: «Які плюси?». А я їм: «Зимою одна нога мерзне, а друга ні. Крім того, шкарпетки можна носити удвічі довше». Я шукаю завжди якийсь позитив. Те, що сталося, те сталося. Уже повернути нічого не зможеш. Можливо, років через п’ять–десять буде в нас уже така медицина, що дозволить клітини нарощувати. Можливо, хтозна…»
Зараз Андрій, який до війни змінив не одну професію (був і електромонтером, і ветеринаром, і міліціонером), мріє отримати вищу освіту. Хоче, щоб його майбутня професія була пов’язана з армією. А ще планує завести сім’ю.
«Якщо чесно, у мене немає якихось захмарних мрій. Хочу ось в Кривий Ріг з’їздити, побути там, бо вже давно вдома не був. Взагалі-то мрії не можна розповідати, бо можуть не здійснитися. Скажу тільки, що хочу одружитися і завести сім’ю. Кандидатура вже є».
Андрій, як і інші герої нашого спецвипуску «Переможці», ламають стереотипи українського сприйняття ветеранів-інвалідів. Він не чекає від нас співчуття, чи, не дай Боже, жалості. Він і його побратими прагнуть, щоб українці передовсім змінювались самі і змінювали свою країну. Тоді їхні рани будуть не даремними.
«Я від людей чекаю лише одного – розуміння, – ділиться Андрій. – Щоб вони розуміли, що насправді відбувається в нашій країні. Зокрема, люди, які, живуть у Донецькій, у Луганській області… Адже коли ми туди зайшли, нам одна жінка сказала: «Чого ви сюди приїхали?» – «Ну, куди «сюди»? Я в Україні», – відповів я. «Ми вас не чіпаємо, ми вас тут не ждемо». Я відповів: «Чекайте, будь ласка, ми в Україні, я ж не прийшов на територію Росії, не поставив прапор, не сказав, що я буду тут жити, не зазіхав на чуже, я нічого не забирав». Так ось, щоб ці люди розуміли, що це наша земля, наша Батьківщина. А іншого я від людей не чекаю. Допомога мені не потрібна, у мене все є. Я сам доб’юся всього, чого я хочу для кращого життя».
Фото: Олександр Мордерер; Тетяна Рубльова, ард-директор студії Олександра Мордерера
.jpg)
Обкладинка блогодійного номера «Viva! Переможці». Придбати спецвипуск можна тут: https://viva.ua/viva_peremogtsi.html. Усі кошти з продажу спецвипуску «Viva! Переможці» підуть на розвиток сучасного протезування в Україні.
Соціальний мультимедійний проект "Переможці" є спільною ініціативою Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах і реалізується за підтримки благодійного фонду Save Lives Together" та громадської організації pidmoga.info, а також клініки Valikhnovski medical center - clinic 311. Проект розповідає про історії бійців АТО та волонтерів, які втратили кінцівки під час подій на Сході України. Його основою стала серія фотографій відомого українського фотографа Олександра Мордерера та арт-директора Тетяни Рубльової, який демонструє, що люди з протезами – повноцінні члени суспільства, які, як і інші громадяни, є щасливими, красивими та повними сил для нового життя. В 2016 році фотовиставка буде представлена в кількох містах США та Канади. Куратор проекту - Соломія Вітвіцька, телеведуча новин ТСН на 1+1.
Viva! Лучший журнал о звёздах презентує спецвипуск про 18 дивовижних історій героїв. Всі кошти з продажу підуть на розвиток сучасного протезування в Україні.
Партнерами проекту є також телеканал UKRAINE TODAY, "Феєрія Мандрів" та Yakaboo, Romantik SPA Hotel.
Команда мультимедійного проекту VIVA! Переможці:
Іванна Слабошпицька, редактор журналу VIVA!; Соломія Вітвицька, ведуча новин ТСН, канал 1+1, волонтер; Олександр Мордерер, фотограф; Тетяна Рубльова, ард-директор студії Олександра Мордерера; Анна Гвоздяр, волонтер; Тетяна Захарченко, візажист; Віталій Панасюк, оператор, канал 1+1; Андрій Ушенко, асистент фотографа; Ірина Пилипенко, благодійний фонд SaveLives Together.
