Михайло Ващенко, 33 роки, Київ, десантник 92-ї бригади, 22-го батальйону розвідувального взводу. Був провідним інженером тепломеханічного обладнання на атомній станції. Поранення отримав під Голубовським, підірвавшись на міні 24 вересня.
Усвоєму минулому мирному житті Михайло щодня гладко поголений ходив на роботу – працював інженером тепломеханічного обладнання на атомній станції. Коли почалася війна, взяв повістку у військкоматі, пішов на фронт і відростив бороду. «Я так пишався своєю бородою – півроку не голився, відрощував, а коли в лікарні прокинувся і побачив, що мене поголили, голосно вилаявся, – згадує Михайло з усмішкою. – Ну нічого, знову став відрощувати бороду, доки лежу на лікарняному ліжку. Коли стану на протез, тоді й поголю».
До протеза поки звикнути не може, як і до своєї інвалідності. «Який же я інвалід? – каже, усміхаючись, Михайло. – У мене просто немає однієї кінцівки, а так я абсолютно нормальний, здоровий чоловік і інвалідом себе аж ніяк не вважаю. Мене взагалі дратує, коли на мене дивляться зі співчуттям і зітхають, адже є хлопці зі значнішими пораненнями. Ось кого треба рятувати і не відвертатися. Знаю, на каліку дивитися видовище не з приємних і наше суспільство ще не звикло до таких людей. Але головне – потрібно дати зрозуміти, що ми такі ж люди, як і всі, ми не особливі. Я хочу, щоб народ пишався молодими пацанами, які пішли служити за Україну і які життя віддали або повернулися з каліцтвами, а не казали: «Сам винен, бо сам туди пішов». Поваги хочу до тих, хто захищав. І я зараз не про себе кажу».
Сили волі Михайлу не позичати – у минулому він спортсмен, займався легкою атлетикою, боротьбою. Але в майбутньому повертатися у спорт не хоче – паралімпійські ігри залишить для молоді, а йому, 33-річному бійцеві, потрібно буде про сім’ю думати.
Поки ні про що інше, опріч мирного життя не мріє. «Я ось що зрозумів: мріяти треба акуратно. Коли був хлопчиськом, грав у войнушки з ровесниками і мріяв про справжню війну, щоб постріляти не з іграшкових автоматів, а зі справжніх». Виріс, пішов на фронт і взяв у руки справжню зброю. Своїй гвинтівці, яка за весь час служби жодного разу його не підвела, навіть ім'я дав – Танюша. Тепер мріє, лежачи на лікарняному ліжку, повернутися на фронт і хоча б іще разок вистрелити з тієї самої гвинтівки. «Це просто мана якась, наслання чистісіньке. Думаю, якщо ще раз вистрелю зі своєї Танюші, то заспокоюся, біль мине», – зізнається боєць.
Михайло каже, що навіть якби можна було відмотати час назад, все одно пішов би захищати Україну, позаяк вважає це перевіркою на мужність. І він її пройшов. А те, що тепер залишився без однієї ноги, – не біда, у інших хлопців є поранення куди більш серйозні. А у нього – «це просто квіточки в оранжереї».
«Того факту, що у мене немає правої ноги, я, мабуть, досі до кінця не усвідомлюю. Хоча пройшло вже півроку. Часто забуваю і намагаюся стати на неї і падаю. А ще – фантомні болі... не дають мені забути, що зі мною сталося. Я ще толком не розумію, є вона в мене чи ні. А тоді, коли все це зі мною сталося, все відразу зрозумів, тому що жити дуже хотілося. Пам’ятаю, як ми зайшли на мінне поле, йдучи від противника, частка секунди, чую клацання, і мене відкинуло далеко. Це я на міну наступив. Підвівся хутко на ноги і подумав, що ось, Богу дякувати, пронесло, а коли подивився вниз, побачив, що права нога відпала. А потім ми з хлопцями потрапили під обстріл і мені влучили в ліву. Швидко став джгутами перемотувати ноги, щоб кров зупинити. Один товариш потягнув мене до лісу, а двоє інших стали відстрілюватися. Так ми і вціліли», – згадує він.
Спочатку доставили в Сєвєродонецьк, багато крові там втратив, а потім гвинтокрилом до Харкова. Подзвонили дружині– та негайно приїхала з донькою і залишилася доглядати чоловіка.
«Я вдячний дружині, що не покинула мене в такій ситуації. Тому що коли лежав у лікарні, багато чого надивився. Деяких покалічених хлопців дружини і дівчата кидали – не витримували, мабуть, а моя – ні. Ані на хвилину не відходила. Отже, любить. Та й я її люблю дуже. Ми навіть з нею говорили, щоб іще діток надбати. Дуже хочу сина. Дружина сказала, що спочатку мене «підлагодимо», а згодом і про поповнення подумаємо, – розповідає, усміхаючись, Мишко і додає. – Хочу поїхати кудись відпочити з дружиною й донькою – давно не були разом. Кудись в сонячну Іспанію або Італію. Поїсти піци з макаронами і зводити своїх дівчаток на шопінг».
Фото: Олександр Мордерер; Тетяна Рубльова, ард-директор студії Олександра Мордерера
.jpg)
Обкладинка блогодійного номера «Viva! Переможці». Придбати спецвипуск можна тут: https://viva.ua/viva_peremogtsi.html. Усі кошти з продажу спецвипуску «Viva! Переможці» підуть на розвиток сучасного протезування в Україні.
Соціальний мультимедійний проект "Переможці" є спільною ініціативою Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах і реалізується за підтримки благодійного фонду Save Lives Together" та громадської організації pidmoga.info, а також клініки Valikhnovski medical center - clinic 311. Проект розповідає про історії бійців АТО та волонтерів, які втратили кінцівки під час подій на Сході України. Його основою стала серія фотографій відомого українського фотографа Олександра Мордерера та арт-директора Тетяни Рубльової, який демонструє, що люди з протезами – повноцінні члени суспільства, які, як і інші громадяни, є щасливими, красивими та повними сил для нового життя. В 2016 році фотовиставка буде представлена в кількох містах США та Канади. Куратор проекту - Соломія Вітвіцька, телеведуча новин ТСН на 1+1.
Viva! Лучший журнал о звёздах презентує спецвипуск про 18 дивовижних історій героїв. Всі кошти з продажу підуть на розвиток сучасного протезування в Україні.
Партнерами проекту є також телеканал UKRAINE TODAY, "Феєрія Мандрів" та Yakaboo, Romantik SPA Hotel.
Команда мультимедійного проекту VIVA! Переможці:
Іванна Слабошпицька, редактор журналу VIVA!; Соломія Вітвицька, ведуча новин ТСН, канал 1+1, волонтер; Олександр Мордерер, фотограф; Тетяна Рубльова, ард-директор студії Олександра Мордерера; Анна Гвоздяр, волонтер; Тетяна Захарченко, візажист; Віталій Панасюк, оператор, канал 1+1; Андрій Ушенко, асистент фотографа; Ірина Пилипенко, благодійний фонд SaveLives Together.
