Олексій Аванесян, 32 роки. Служив у 55-й артилерійській бригаді, Запорізька область; був поранений в Іловайському котлі.
Їх поєднала війна. Вони зустрілись в аеропорту, куди привезли пораненого Олексія, і з того часу вже не розлучалися. Волонтерка Олена була поряд із ним у шпиталі і допомогала разом пережити наслідки поранення та депресію, шість операцій та ампутацію.
Коли маленькому вірменському хлопчику Олексію Аванесяну було сім, почалася війна між Вірменією та Азербайджаном. Його батьки вирішили залишити Нагірний Карабах і переїхати якнайдалі від війни. Саме заради єдиного сина вони вирішили почати нове життя в Україні. Навряд чи батьки, рятуючи тоді свого сина від війни знали, що через 22 роки війна наздожене Олексія в Україні. Ось що Олексій розповів нашій знімальній групі під час зйомок проекту.
Про Батьківщину. Я живу тут з другого класу. Саме тут я отримав освіту. Майже все моє життя пов’язане з Україною. Тому я вважаю її своєю Батьківщиною, яку треба захищати, а не сидіти на дивані і розширювати «диванну сотню».
Про повістку. Я не отримував повістку поштою. Це була третя хвиля мобілізації. Я сам прийшов у військкомат і попросив, аби мене мобілізували до армії. Після цього мені вручили повістку. Потім пройшов медкомісію. Це було в червні 2014 року. Нас відвезли у Запоріжжя і я почав служити в артилерійській бригаді водієм. Я зрадів такому призначенню, тому що в мене тато – артилерист… До речі, відтоді ми святкуємо цей день разом.
Про поранення. Я був на війні менше місяця. В серпні 2014-го ми з хлопцями опинилися в Іловайському котлі. Нас було дві батареї. 25 серпня о пів на восьму ранку я був біля окопа і саме почався обстріл із «градів». Відчуття одразу після хлопка – не можу стати на ліву ногу, й нестерпно пече у нозі… Коли перевернувся на спину, бачу – ноги нема, вона якось дивно висить. Відірвана осколком нога висіла на сухожиллях. Дивлюся – поряд лежить мій друг. Убитий. А біля нього ще живий, але весь у крові, ще один хлопець. Я зробив йому перев’язку. Потім вколов у ногу собі знеболювальне. Далі перша думка – я не зможу вести свій КРАЗ і більше не зможу бути з побратимами. Спасибі хлопцям, що перенесли мене та вивезли звідти на машині. Потім хлопці доставили мене в Старобешівську лікарню. Звідти — у Дніпропетровський госпіталь, а потім спецрейсом у Київ…
Перші побачення з волонтеркою Оленою були у київському військовому госпіталі на візку, на милицях, а потім, уже на протезі, він повів наречену до РАЦСу.
Вся наша знімальна група неймовірно зраділа, дізнавшись про звістку, що під час роботи над проектом Олексій Аванесян має намір одружитися.
Ми знали, що весілля буде досить скромним – ніяких лімузинів з цяцькою на капоті чи вишуканих весільних строїв, навіть без фати для нареченої. Також нам було відомо, що молодята не хочуть ніяких гучних посиденьок, тому що обидва працюють для АТО як волонтери і постійно допомагають пораненим побратимам в госпіталі. Але саме тому ми дуже хотіли, щоб на весіллі цієї гарної пари була дотримана уся атрибутика, притаманна справжньому весільному святу. Тож просто на наших очах творилося диво – до весільних волонтерів долучалися знайомі і зовсім незнайомі люди, які хотіли подарувати цей день молодятам, щоб вони його запам’ятали назавжди. Скажімо, телеведуча Соломія Вітвіцька запропонувала нареченій свій кунтуш (верхній жіночий одяг шляхетного стану періоду козацтва. – Ред.), шукала та ретельно підбирала весільну сукню. А журнал VIVA! влаштував фотосесію, яку відзняв весільний фотограф Віталій Ладоня та подарував шампанське, аби гості піднесли свої келихи зі словами «гірко»; відома ювелірна фірма – обручки. Боєць АТО, Костянтин Олійник, засновник комплексу «Мамаєва слобода», улаштував молодятам бенкет у власному ресторані. Бутік-ательє козацького одягу «Отаман» подарував нареченій вишивану сукню. Від весільних подарунків молодята категорично відмовилися і закликали всіх присутніх гостей замість подарунків передати бійцям на фронт тушонку та одяг, бо для них найкращий дарунок – Україна без війни.
Від редакції. Коли номер готувався до друку, з’ясувалося, що через місяць після весілля, а саме 19 січня, на Водохреща, Олексій похрестився та отримав благословення на вінчання з Оленою. Обряд пройшов на околиці Києва у вірменській церкві.
Фото: Олександр Мордерер; Тетяна Рубльова, ард-директор студії Олександра Мордерера
.jpg)
Обкладинка блогодійного номера «Viva! Переможці». Придбати спецвипуск можна тут: https://viva.ua/viva_peremogtsi.html. Усі кошти з продажу спецвипуску «Viva! Переможці» підуть на розвиток сучасного протезування в Україні.
Соціальний мультимедійний проект "Переможці" є спільною ініціативою Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах і реалізується за підтримки благодійного фонду Save Lives Together" та громадської організації pidmoga.info, а також клініки Valikhnovski medical center - clinic 311. Проект розповідає про історії бійців АТО та волонтерів, які втратили кінцівки під час подій на Сході України. Його основою стала серія фотографій відомого українського фотографа Олександра Мордерера та арт-директора Тетяни Рубльової, який демонструє, що люди з протезами – повноцінні члени суспільства, які, як і інші громадяни, є щасливими, красивими та повними сил для нового життя. В 2016 році фотовиставка буде представлена в кількох містах США та Канади. Куратор проекту - Соломія Вітвіцька, телеведуча новин ТСН на 1+1.
Viva! Лучший журнал о звёздах презентує спецвипуск про 18 дивовижних історій героїв. Всі кошти з продажу підуть на розвиток сучасного протезування в Україні.
Партнерами проекту є також телеканал UKRAINE TODAY, "Феєрія Мандрів" та Yakaboo, Romantik SPA Hotel.
Команда мультимедійного проекту VIVA! Переможці:
Іванна Слабошпицька, редактор журналу VIVA!; Соломія Вітвицька, ведуча новин ТСН, канал 1+1, волонтер; Олександр Мордерер, фотограф; Тетяна Рубльова, ард-директор студії Олександра Мордерера; Анна Гвоздяр, волонтер; Тетяна Захарченко, візажист; Віталій Панасюк, оператор, канал 1+1; Андрій Ушенко, асистент фотографа; Ірина Пилипенко, благодійний фонд SaveLives Together.
