Цієї осені ми зустрілися з Лілією Ребрик у столичному парку «Наталка», щоб зафіксувати на фото її третю вагітність та поговорити про стан внутрішнього світла, який вказує шлях навіть у найтемніші часи.
«Зважитися народжувати під час війни відповідально і насправді дуже важливо! Бо в такі важкі часи ти даєш нове життя», — каже телеведуча. Про мрії всупереч обставинам, бажання проживати кожну мить і народжувати в Україні — у відвертому інтерв’ю Лілії Ребрик.
Лілія Ребрик з чоловіком Андрієм Диким, доньками Діаною і Поліною на digital-обкладинці Viva!
– Якими були відчуття і думки, коли ви дізналися про вагітність?
Будь-які слова тут зайві. Це відчуття абсолютного щастя, коли ним наповнюється кожна клітиночка.
– Як обирали момент для оголошення цієї новини Андрію?
Літо. Ранок. Місто Чернівці. Ми з родиною були у моїх батьків, звечора чоловік купив тест на вагітність. Ми дуже хотіли, щоб наші підозри справдилися. І от знаєте, ранок, коли ти можеш дізнатися про життя всередині тебе, – особливий, якийсь магічний, тому що ти дивним чином прокидаєшся вдосвіта, прокидаєшся легко, без будильника – це неймовірне відчуття. Ти бачиш ці омріяні дві смужки – і це те щастя, яке неможливо описати, неможливо передати словами! Чоловік теж не спав. Ніжно обійняв і сказав, що він найщасливіший. Ми ніби застигли: стояли в обіймах і відчували одне одного. Просто мовчали. Наші доньки застали нас такими загадковими. Тож ми, не вагаючись і не вибудовуючи якийсь план, просто розповіли їм. Сказали, що у нас буде родинна таємниця – ще одна дитинка, братик або сестричка.
Молодша донечка мала купу запитань, на які у нас бракувало відповідей. Поліна розпитує мене: “Як там себе почуває пузожитель?” Так вона охрестила майбутню дитину. Щовечора і щоранку цілує животик, розмовляє з ним, перебирає свої іграшки й каже: “Як добре, що я цю іграшку зберегла, маленький братик чи сестричка буде гратися”. Старша Діана – більше досвідчена в цих питаннях, вона вже знає, що чекати доведеться довгенько, і пояснює це Поліні. Але їм обом не терпиться дізнатися, хто там: хлопчик чи дівчинка. Можна сказати, що наразі в нашій родині це питання номер один – суто з цікавості, адже по факту для нас не важлива стать дитини. Просто щастя і любові буде ще більше, бо вони не діляться, а примножуються.
Навіть сердечок у кінці повідомлення ми, не домовляючись, вже ставимо по 5, тому що нас скоро буде п’ятеро. Раніше ставили 4, а з того дня, як дізналися про вагітність, – по 5 сердечок. Це такі дрібнички, але дуже важливі.
– Як відреагували ваші рідні та близькі?
Батькам ми сказали відразу – і моїм, і зателефонували батькам Андрія. Такі новини дають грунт під ногами, допомагають відчувати життя, жити його! Ці позитивні емоції зараз вкрай необхідні. Щастя забагато не буває.
– Як ви дбаєте про своє здоров’я під час вагітності? Чи є якийсь топ healthy-правил, згідно з якими живете?
Ми всі зараз живемо в умовах стресу, і дуже складно про себе дбати. А коли жінка при надії, все це загострюється, стаєш більш вразливою. Я взагалі дуже емоційна людина, але зараз працюю над собою, тому що в мені зароджується нове життя. Виховую себе, намагаюся більше дослухатися до своїх емоцій і бажань. Попередні вагітності я постійно кудись поспішала, працювала, у мене все було розписано. А війна показала, що нічого не можна планувати, бо ти не знаєш, що буде завтра. Для мене зараз робота – це більше ліки для душі, для того, щоб ти відчував себе потрібним, міг донатити, допомагати. Рятує і відволікає мій фонд! Взагалі, коли ти при надії, то ще гостріше розумієш свою важливість у житті.
Я намагаюся нікуди не поспішати, можу просто зупинитись, дихати на повну, і нехай весь світ зачекає. І мені так добре! Я можу просто стояти та розплакатися від щастя. А ще намагаюся більше спати вдень, коли є можливість. У машині, коли чоловік за кермом, лягаю і засинаю. Намагаюся їсти потрошку і часто, тому що є така потреба. Відчуття, що всередині зароджується нове життя, дарує мені крила і спокій. Я намагаюсь сама себе оберігати. Перемикаюсь більше вглиб себе. Інколи це вдається, і я тішуся.
– Будете брати декретну відпустку чи плануєте поєднувати материнство з роботою? Адже ви ведуча ранкового шоу. Не важко буде так рано прокидатися?
Декретна відпустка, як показують саме мої практика і досвід, не має бути спланованим трирічним перебуванням вдома. Повторюсь, це особисто мій досвід. У мене така робота, що я завжди знаходила в собі сили й бажання поєднувати її з материнством. Головне, щоб війна закінчилась. Поки я можу поєднувати роботу і носити під серцем дитину, поки я можу одночасно ще виховувати двох доньок – я буду це робити. У мене є енергія сили, і коли я при надії, енергії ще більше. Але якщо я відчую, що треба взяти паузу і посидіти вдома з дитиною, я зроблю це. Можу взяти час на те, щоб відчути себе мамою трьох, бути поруч щомиті. А якщо відчуватиму, що потрібна на роботі й зможу це безболісно поєднувати, то працюватиму.
Стосовно ранкових ефірів: я не боюся рано прокидатися. Навпаки – це добре організовує. У мене вже є досвід ранкових ефірів з немовлям, я завжди підлаштовувала свій графік так, щоб встигнути нагодувати дитину перед ефіром і відразу після. Це не проблема. Дай боже, щоб все було стабільно добре, щоб ми могли планувати такі речі. Зараз мені треба сили, щоб працювати заради перемоги, відновлювати країну і подарувати їй майбутнього справжнього українця чи україночку.
– Ще один ваш проєкт — “Дочекаюсь”. Це дуже емоційна програма. Як будете справлятися?
Обожнюю цю програму, це моя віддушина! Я щиро проживаю кожну історію, кожну зустріч, відчуваю несправедливість. За що наші українські щасливі родини мають проживати ці випробування розлукою? Бути на відстані, не відчувати одне одного, не обіймати одне одного? Не бачити, як діти роблять свої перші кроки, як починають говорити… Багато-багато прикладів можна перерахувати, але мені важко це робити – одразу починаю плакати. У мене ком у горлі.
З іншого боку, це абсолютно інші сльози. Це сльози щастя від зустрічей люблячих людей, які дочекалися. Мені дуже подобається слоган нашої програми, що “той, хто чекає, обов'язково дочекається”. Щиро вірю, що всі українські родини будуть разом. Ці емоції, які я проживаю разом з нашими героями на знімальному майданчику, а я дуже емпатійна людина, вважаю їх потрібними, немов очищення. Це щастя – бути причетною до таких непідробних емоцій та зворушливих зустрічей. Усі, хто зараз далеко від рідних, мріють про одне – повернутися і бути разом.
– Ви вже знаєте стать малюка?
Ні, ще не знаємо. Ми постійно дискутуємо про те, хто ж там. Абсолютно не має ніякого значення, хлопчик це чи дівчинка. Нам просто цікаво! Звичайно, я вже до кісточок мама дівчаток. Якщо третя дитина буде дівчинкою, то і я, і Андрій вже знаємо, як з ними бути. А хлопчик – це абсолютно новий цікавий досвід, ми теж готові до нього. Подивимося.
Єдине, що можу сказати: у мене цього разу немає ніякої інтуїції. Дві попередні вагітності я чітко знала, що будуть дівчата. Я це відчувала на перших тижнях, бачила сни. Діана з'явилася уві сні й абсолютно впевнено сказала: “Я дівчинка, що не зрозуміло?” З таким норовом! Поля теж мені явилась уві сні: вона плавала у воді, у неї було таке смішне личко. А цього разу – жодних снів. Якийсь інтриган там сидить. Взагалі жодних підказок не дає.
Звичайно, родичі й друзі між собою роблять ставки: хто на дівчинку, хто на хлопчика. Хтось бажає нам відчути, що таке хлопець у родині, а хтось каже на гендер паті брати усе рожеве. Побачимо. Мені самій дуже цікаво. Але дійсно найголовніше – щоб дитина була здоровою, щоб нарешті закінчилася ця клята війна, щоб ми відчули спокій на рідній землі й продовжили будувати щасливі родини, мріяти та бути щасливими. Людина має бути щасливою! А в нас прийшли і відібрали це право. Але ми сильні, і навіть зараз, всупереч обставинам, вчимося бути щасливими.
– Як ви зберігаєте психологічну стійкість в умовах постійного неспокою?
Так влаштований організм вагітної жінки – вона абстрагується від зовнішніх стресів й акумулює всю енергію на собі. Я дуже глибоко це відчуваю, бо стала спокійнішою, повільнішою, менше хвилююся. Тільки з родиною я можу зберігати цю психологічну стійкість, коли я поруч з ними.
Ми зараз живемо за містом, на нашій дачі, яку декілька років тому свідомо купили за 50 км від Києва. Хотілося мати відчуття вікенду: збирати речі, вантажити машину і їхати за місто. Та зрештою дача стала домом, бо спочатку було 2 роки локдаунів і карантинів, ми зробили город, басейн, літню кухню, сад, мангал, облаштували все, посадили квіти. Ми ґазди, дбаємо про територію. Це своєрідний дзен, і зараз, під час війни, це наш спокій.
Я щоразу дякую своїй інтуїції, Богу, всесвіту, долі за те, що 24 лютого 2022 року, коли ми виїжджали з Києва, поїхали не на дачу, а до батьків у Чернівці. Багато хто таким чином опинився в окупації. Війну я застала на ранковому ефіру і поверталась додому сама за кермом, під вибухами та сиренами. Я просто плакала і не знала, що робити. Був розпач.
Після деокупації Київщини ми потроху почали відновлювати роботу, започаткували наш благодійний фонд. Спочатку це була точкова допомога, а потім зрозуміли, що оберти набираються. Нині у нас багато цікавих проєктів, і ми не збираємося зупинятися, бо потреби не вщухають.
Повертатися в місто я поки не готова: у Києві ми живемо на 22 поверсі, і, чесно, в мені є страх високого поверху, хоча раніше здавалося, що високий поверх і великі вікна – це гарно. А тепер навпаки хочеться бути мати менше вікон і бажано ще підвал. Відчувати під ногами землю. Наша дача зі своїм городом та фруктами дуже відволікає, гріє. У природи свої плани на життя.
– Чи думали ви виїхати за кордон і народжувати не в Україні?
Ні, таких думок не було. Я тут, на своїй рідній землі з рідними людьми. Для мене це дуже важливо. Це те, що дає мені сили. Я хочу народжувати тут. Зараз немає правильних і неправильних рішень. Кожен робить так, як вважає за потрібне і як відчуває. І це є правильне рішення. Я відчуваю, що моє серце тут. Хочу бути тут разом зі своїми рідними.
– Розкажіть про ваших доньок — якими вони ростуть, чим цікавляться в житті?
Для мене це найпрекрасніші дівчата, які вчать мене бути мудрою, сильною вау-мамою. Це мої найкращі подружки. Вони дуже різні, але обидві допитливі й добрі. Дівчатка веселі, драйвові, енергійні, вони люблять жити. Для мене це дуже важливо, тому що я хочу, щоб все, що вони роблять у своєму житті, вони робили не тому, що так треба, а тому, що це реально цікаво. Вони тримають мене у тонусі, адже я хочу, щоб у нас були спільні теми для розмов, багато моментів, які ми можемо разом згадати. Дуже хочеться, щоб скарбничка таких спогадів була наповнена.
Багато думаю про те, чи не зарано мені бути їм другом, бо дуже важко знайти цю межу авторитету. Хочеться, щоб дитина знала, що в будь-якій складній ситуації вона завжди може зателефонувати мамі. Щоб дитина не казала: “Ой, головне, щоб мама не дізналась”.
Я багато з ними говорю, намагаюсь якісно проводити час з кожною окремо – не можна бути постійно разом з усіма. Нехай це буде година, пів години або цілий день. Наприклад, ми можемо поїхати з Діаною на цілий день у справах, на шопінг, в салон, а тато залишається з молодшою. Обов’язково пообідаємо в кав’ярні, просто посидимо, поспілкуємось. А з Поліною в основному проводимо час вдвох удома. Вона часто надихає мене у вихідний щось приготувати. У цьому є своя магія, і вона завжди згадує: “Пам’ятаєш, як ми з тобою ліпили вареники?”. Навіть зараз, під час війни, ми з Андрієм намагаємось робити все можливе, щоб діти відчували життя на повну.
– Які головні уроки ви винесли зі свого досвіду материнства? І які з них будуть корисні вам цього разу?
Мені здається, не потрібно використовувати попередній досвід, тому що те, що працює з першою дитиною, не обов’язково буде працювати з другою. Ти не знаєш, як буде з третьою дитиною, адже кожна дитина – це індивідуальність, і треба шукати новий підхід, любити дитину, а серце підкаже, як і що робити.
Мабуть, єдиний принцип, який я винесла після народження двох дітей – бути щасливою самій. Щасливою, реалізованою, наповненою. Якщо мама щаслива, вона може дати дитині відчуття спокою. І навпаки: ти не можеш дати дітям те, чого не маєш сама. Ти не зможеш відбудувати систему цінностей, якщо у тебе самої її немає. Треба робити так, як відчуваєш, дбати про себе, і тоді ти зможеш випромінювати енергію, давати її дітям. Діти відчувають щасливих батьків і заряджаються.
Ще одна порада – не треба ідеалізувати своє життя. Дозволяйте собі бути неідеальною, будьте собою і тримайте цей баланс. Діти мають бачити, що ти можеш засмучуватись, можеш не встигнути щось зробити. З дітьми треба говорити чесно. Вони усе розуміють. Мені здається, саме коли ти не ідеальний, такі моменти спонукають дитину чогось досягти. У той момент вони відчувають себе сильнішими і потрібними. Треба дозволяти собі не бути такою всемогутньою мамою, яка може все, що завгодно. Мама може, але коли це потрібно, а коли мамі погано, діти мають знати про це.
Обов’язково слід подумати, що може полегшити життя мамі. Треба оптимізувати процеси і не тягнути все на собі. Організуйте день: дозвольте гуляти з дитиною батькам, іноді з нянею, з чоловіком. Дозвольте собі працювати, якщо вам цього хочеться, і віддайте дитину у надійні руки.
Спробуйте максимально спростити собі життя. Способів у наш час дуже багато, і не треба себе картати за це, адже таким чином ти звільняєш час для того, щоб якісно провести його з дитиною.
Мені дуже пощастило з грудним вигодовуванням. Своїх дівчаток я годувала довго: Діанку – півтора року, Полю – майже два роки. Грудне вигодовування – це дуже зручно для мами й особливий момент усамітнення з дитиною. Але, знову ж таки, самоціллю це не має бути, адже у кожного складається по-різному. Так, я величезний прихильник грудного вигодовування і вважаю його найкращим для дитини, але сьогодні такий тривожний час, що якщо молоко буде – чудово, ні – є альтернатива.
І дуже важливо не виховувати зручних для себе дітей. Кожна дитина – особистість, це потрібно підтримувати. Запитайте себе, чи ви зручні батьки для своїх дітей. Запитайте у дітей, чого вони хочуть. Найголовніше – це відчувати і знати їх по-справжньому.
– Як ви тримаєте рівновагу між романтикою і рутиною?
Потрібно щиро любити і не дозволяти, щоб побут перетворювався на рутину. У побуті є багато прекрасного. Можна навіть готувати у чотири руки, притираючись і торкаючись одне одного. Треба мати традиції: пити зранку каву, вечеряти разом, пити чай чи просто говорити. Для нас обов'язковою є вечеря і спілкування.
Якщо ви на відстані – пишіть повідомлення. Пишете чоловіку список продуктів? Напишіть у кінці списку якісь слова, що вас зближують і гріють. Романтика залежить від того, скільки знаків уваги ви приділяєте коханому, скільки говорите, що любите його. Від нас самих залежить, перетвориться побут на рутину чи ми й надалі будемо романтичними, цікавими, неочікуваними одне для одного.
– Що ви плануєте встигнути реалізувати до народження третьої дитини?
У нас кожна дитина з'являється через 5 років. Такий собі план-п'ятирічка, жартуємо ми. Коли Діана хотіла собаку, ми сказали: “Давай у нас з'явиться заміський будинок, і тоді буде собака”. На що дитина сказала: “То купімо будинок”. У дітей все набагато простіше. І ми подумали – дійсно! Почали заробляти на будинок, бо був стимул – собака. А потім дізналися, що я при надії, і Поля народилася у рік Собаки. У нас з'явилася і Поля, і собака, і будинок.
Перед початком війни, в кінці 2021 року, ми купили коробку будинку у передмісті – бо зрозуміли, що закохалися у заміське життя, а наша дача далеко. Ми мали план будівництва і назвали його “Будинок мрії”. Спланували там дитячі кімнати, роботи був непочатий край. Але війна поставила все на паузу. Я жартувала, що ми перед війною зробили “найпотрібнішу” покупку. Та зараз події показують, що немає куди відкладати життя, і ми потрохи відновлюємо роботи у будинку. Звичайно, не з тими темпами, як ми робили це все до війни. Хтозна, чи встигнемо до народження дитини, бо роботи багато, але бажання і стимул є. До речі, ми жодного разу не посварилися через ремонт.
– Візуалізація планів дуже важлива, наголошують психологи. Яким ви бачите майбутнє свого родинного життя?
Троє дітей, ми з чоловіком, собака, великий будинок – наш будинок мрії, улюблена робота, мирна Україна, багато планів, подорожі разом. Дуже хочеться такого простого людського щастя і родинний стіл, за яким збирається вся сім’я. І в домі пахне пирогами.
– Які фільми, книги або інші джерела надихають вас і допомагають зберігати позитивний настрій?
До війни у нас з чоловіком була традиція – ми дивилися багато фільмів перед сном, навіть незважаючи на те, що у мене ранкові ефіри. Вкладали дітей спати, вечеряли, спілкувалися, а потім дивилися кіно. Зараз цього немає, і я не можу переключитися. Слухати, дивитися, навіть читати зараз важко. Читаєш або дивишся новини, а вони ніяк не підтримують позитивний настрій.
Те, що особисто мене тримає на плаву – це наш благодійний фонд. Коли бачиш, якій кількості людей ми допомогли, це дає сили. У нас є проєкт “Народжені в бомбосховищі” – про діток, які народилися в бомбосховищах під час першого року війни. Цей проєкт дуже дорогий, і я дуже вдячна всім донорам, що нам допомагають. Є також проєкт “Нескорена” – про жінок, які самостійно тягнуть на собі батьків, дітей, і все це в не рідному місті. Їхні чоловіки на фронті чи загинули, або в полоні. Ми даємо цим жінкам відчуття, що вони не самі.
Зараз у нас стартує проєкт “Зігріваємо українців”, який розробили минулого року, коли чекали на холодну зиму. Я впевнена, що ця зима не буде легшою, але ми вже готові. Будемо продовжувати зігрівати українців, які того потребують.
Цього року запустили ще один проєкт – “Даруй знання”, він на підтримку діток, які не мають можливості вчитися офлайн, або переїхали з окупованих міст і вчаться офлайн, але потребують елементарного: канцелярії, наплічників, речей. Для дітей з прифронтових міст ми хочемо закупити планшети, тому що вони мають налаштувати своє онлайн-навчання.
– Які поради ви б дали іншим жінкам, які переживають вагітність в умовах війни?
Пам'ятайте, що ви особлива. Відчувайте себе, слухайте себе, живіть у моменті. Бути при надії, проживати ці 9 місяців і народження дитини – це найдорожче і найпрекрасніше, що може трапитися з жінкою. Тому просто відчуйте народження життя, всупереч обставинам.
– Якби можна було вибирати, яку рису ви хотіли б передати своїй майбутній дитині?
Жагу до життя. Я дуже люблю життя, ціную його кожну хвилину. Дуже хочеться, щоб мої діти мали цю якість, насолоджувалися, хотіли жити цікаво і просто любили життя таким, яке воно є.
Фото: Олександр Демиденко @alex_demydenko
