Від моменту, коли Тімур Мірошниченко разом зі своєю дружиною Інною вирішили всиновити дитину, до того, як вона з’явилась в сім’ї, пройшло півтора року. Майже рекорд для української системи усиновлення. Тімур каже, що це лише завдяки неабиякій наполегливості дружини, їхньому спільному великому бажанню і, звичайно ж, диву. Як тільки подружжя Мірошниченків побачило фотографію малюка, відразу зрозуміли – це їхній син! Марсель.
Про складнощі процесу усиновлення в Україні, знайомство Мії та Марка з молодшим братиком, період адаптації малюка в новій сім’ї ведучий ЖВЛ на каналі «1+1 Україна» Тімур Мірошниченко розповів в ексклюзивному інтерв’ю для Viva!
— Тімуре, розкажи про сина, якого ви з Інною всиновили.
Марсель народився на Житомирщині. Народився передчасно і важив всього 1 кг 400 г – це було критично мало. Від нього відмовилися в пологовому будинку. Наступного дня провели операцію, тому що деякі органи були нерозвинені настільки, що це було несумісно з життям. Після цього його перевели в інтенсивну терапію на 4 місяці. Тільки ближче до 5-го місяця він вийшов на показники, з якими мав народитися. Коли лікарі його стабілізували, перевели до дитячого будинку, де він і жив, допоки не зустрів нас. У цей проміжок часу його біологічні батьки жодного разу не з’являлися.
— А чому весь цей час його не можна було всиновити?
Це велике питання до системи. Лише коли Марселю виповнилося півтора року, він отримав статус на всиновлення. Тобто півтора року не позбавляли батьківських прав людей, які від нього при народженні відмовилися. Вони жодного разу не поцікавилися, як їхня дитина. Може, вони чекали, що ці люди виправляться? Ні, цього не сталося.
— Чому він потрапив до звичайного дитбудинку, адже народився передчасно і потребував ретельнішого нагляду?
У дитячих будинках, які б вони класні не були, немає індивідуального підходу до дітей. Тому в Марселя багато супутніх проблем через це. Там є різні вікові групи: наприклад, діти від 0 до року всі дружно роблять все, що мають робити у такому віці. Ніхто не дивиться на те, наскільки малеча розвинена. В наступній групі від року і старше всі діти мають сидіти на горщику. А те, що ця дитина не відповідає за своїми показниками дітям в рік, усім байдуже. Його все одно посадять на горщик. Тепер у Марселя від цього проблеми з хребтом.
Діти у дитбудинках не розвиваються, вони там просто виживають.
Підйом, висаджування всіх на горщики, сніданок. Тобто конвеєр. У цих закладах діти не видають жодних емоцій. Коли ми з дружиною вперше приїхали на зустріч із сином, дивувались, що так тихо. Може, тут не живуть діти? Хоча там було 60 дітей віком до 6 років. Не було жодного звуку! Тиша. Я знаю, як виглядає звичайний дитячий садочок. Коли ми своїх дітей забираємо чи відводимо в садочок, там стоїть постійний галас, тому що діти активно проявляють свої емоції.
— Як ваші біологічні діти реагують на появу в сім’ї нового братика?
Був тривалий процес підготовки. Десь з березня 2022 року ми серйозно потроху про це почали говорити з дітьми. Розповідали, що є багато діток, у яких з тих чи інших причин немає батьків, бабусь, дідусів, вони живуть в спеціальних закладах. Діти ставили багато запитань, традиційних для їхнього віку, ми все пояснювали. Пригадую епізод, який дуже мене розчулив – коли Мія до мене підходить і каже: «Тато, у мене ж дві піжамки, а мені дві не потрібні. Давай віддамо діткам, у кого немає піжамки». Після цих слів я ледь не розридався.
Донька з сином дуже давно чекали на появу братика чи сестрички. Коли ми з дружиною пішли на перше заняття на курси для всиновлювачів, вони вже тоді стрибали від радості, бо чекали, що ми ввечері приїдемо з дитиною. Довелося пояснювати, що це так швидко не відбувається. І коли на початку червня вперше приїхали до Марселя, в цей день бабуся залишилась вдома з Марком і Мією, ми їм скинули фотографії, відео. Діти і тоді чекали, що ми відразу з ним повернемось. Вони навіть посварилися між собою, вирішуючи, з ким буде спати братик.
— Тобто вони відразу його прийняли?
Так. От нещодавно Інна заколисувала Маркусю і Марсіка, а я вкладав Мію. Лежимо, а вона мені каже: «Тато, якщо ліжко Марселя поставити там біля вікна, у мене все одно буде багато місця в кімнаті. А то так виходить, що Марко спить з Марселем, ти – з мамою, а я одна». У Марка іноді проявляються якісь ревнощі, бо він звик бути єдиними хлопчиком, а тут з’явився Марсель, і увагу батьків довелося ділити. Якось трохи вередував: «А чому Марселю можна бризкатися в ванні, а мені – ні?». Але ми з розумінням ставимося до адаптації, бо як не крути, це для всіх стрес і нові умови. Марко вже звик і зрозумів, що йому нічого не загрожує. А Мія – природжена старша сестра: навколо Марсіка в’ється, в усьому допомагає, годує його, безперестану обіймає і цьомає. Якщо в перші дні він ще пручався, то зараз зрозумів, що це той, хто його дуже любить.
Для Марселя таке життя зовсім нове. Наприклад, у перші дні, коли не міг заснути, Інна намагалася його заколисати, а він пручався, бо не звик до такого. Не звик, що його обіймають – не розумів, що це. Він сам себе загойдував, бо так робили усі дітки в дитбудинку.
— На що ще Марсель дивно реагував? Адже для дитини це стрес – опинитися у нових для себе обставинах.
Він їсть безперестану. Це реакція на стрес. Наприклад, він поїв з дітьми, потім Інна собі щось окремо підігріває, він підходить і з нею знову хоче їсти. Не пропускає жодного прийому їжі. Але помалу з часом заспокоюється і прилаштовується до свого нового життя.
А ще він взагалі не вміє грати в іграшки. Єдине, у що можемо пограти з ним, це м’ячик. У Мії з Марком усі кімнати завалені іграшками, але йому вони не цікаві, бо немає цього досвіду. У дитбудинку багато іграшок, але вони просто лежать в ігровій кімнаті – дітей не вчать, як з ними гратися. І діти там не бувають. Підозрюю, її відкривають тільки тоді, коли приїжджають комісії або потенційні батьки. Коли ми зайшли туди з Марселем, по ньому було видно, що він уперше в цій кімнаті.
— Це ще раз доводить те, що ніякий дитбудинок з купою іграшок не замінить дитині батьків.
В умовах вступу України в Євросоюз є купа депутатів, які популістично заявляють, що дитячі будинки не можна закривати. Але вони не в темі. Вони навіть якщо і прийдуть в цей будинок – побудуть там 10 хвилин і підуть. Їм покажуть ігрову кімнату з купою іграшок, вони пересвідчаться, що наче всі умови для дітей є. Але як там насправді все відбувається, про це ніхто з них ніколи не дізнається. Інна зараз допомагає Офісу реформ під патронатом першої леді Олени Зеленської. Повністю змінилось керівництво служби, яке має контролювати все це і реформувати. Для них на багато речей відкриваються очі.
Ця система – не для дитини і не про дитину. Треба позбуватися дитячих будинків – їх не має бути. Діти повинні виховуватися в сім’ях. Маю надію, що ЄС нам допоможе з цими реформами.
— Чи виникали у вас з Інною сумніви щодо усиновлення і як ви їх подолали?
Ні, сумнівів не виникало. Але, звісно, на цьому шляху держава робить все для того, щоб ти передумав. Починаючи від збору документів, коли максимально затягуються всі процеси, які можна затягнути, закінчуючи непрозорістю умов черги до курсів для всиновлювачів. Сьогодні тобі кажуть, що ти 60-й у черзі, а завтра виявляється, що ти вже 120-й. А потім ти пишеш адвокатський запит з конкретним питанням – можете роз’яснити принцип формування цієї черги? І тут ти виявляєшся в 10-ці і вже в тебе починаються курси (посміхається). Ми теж, як і багато потенційних усиновлювачів, чекали б місяцями на ці курси, якби не наполегливість Інни.
А ще у мене виникло багато питань до навчального матеріалу – коли тобі дають домашнє завдання подивитися відео, ти вмикаєш, а там російські правоохоронці, російська служба у справах дітей… Коли я питав, що це взагалі таке і чому я маю це дивитися, мені відповіли – україномовних відповідників по цій темі не існує. І це коли в країні вже 9 років йде війна!
— Так, це неприйнятно.
А коли ти потім обдзвонюєш по всій країні дитячі будинки, тобі всюди кажуть, що дітей немає. При цьому ми знаємо, що дітей в закладах 20 тисяч! Інша справа, що статус на всиновлення з них мало хто має. Це теж величезне питання до всієї цієї системи. Адже дитина роками може жити у дитбудинку і не отримувати цей статус з різних причин: чи то держава дає шанс виправитися батькам, чи то є в третьому коліні бабуся чи дідусь, дядько, тітка, які не пишуть відмову, але і не забирають собі дитину. І от через такі моменти дитина вимушена все життя проводити в таких закладах. Так не має бути.
— Яку дитину вам рекомендували всиновлювати після курсів ?
Нам поставили дуже вузькі рамки з пошуку дитини – вона має бути одна віком від року до чотирьох. Навіть якщо у дитини, яку б ми вибрали, був брат чи сестра, ми б не змогли її взяти. От, наприклад, був однорічний хлопчик із сестрою 4-х років. Але нам навіть їхню анкету не мають права показати. Тому що це не відповідає тим рекомендаціям, що у нас є. Знову ж таки, це не припис, це лише рекомендація.
Дитини за рекомендаціями тренерів в нашому районі не було жодної. Далі ми могли сидіти і чекати роками, поки така дитина з’явиться, і нам зателефонують. А ми могли бути, наприклад, 30-ті в черзі. Та цей сертифікат, який дає право на усиновлення, дійсний рік, а в умовах війни – півтора року. Коли спливає час, ти маєш заново проходити всі ці бюрократичні процедури. Відповідно, якась частина людей, скоріш за все, вдруге не піде знову на ті самі курси, збір документів і довідок.
— Українська система всиновлення – не для слабаків…
У тебе є інший шлях – ти можеш шукати дитину самостійно. Інна обдзвонила абсолютно всі області, й всюди відповідь одна – дітей немає. У дружини навіть є записник з помітками, кому вона один раз дзвонила, а кому двічі-тричі, та що їй відповідали.
Другий шлях – сайт Мінсоцполітики. Там з’являються діти, від яких відмовились на місцевому рівні. Інна знала напам’ять усіх дітей, які там були. Вона по кожній подзвонила, і жодна з цих анкет не була активною. Чому? По комусь вже йшов процес усиновлення, по комусь – відновлення батьківства (умовно кажучи, батько вийшов з тюрми і відновлює права), хтось евакуйований…
Інна щодня перевіряла, чи не з’явились нові анкети. І от одного дня з’явилось декілька, і серед них була анкета Марселя. Дружина відразу почала дзвонити і дізнаватися про нього. Це була перша анкета, про яку нам сказали: «Так, активна, приїжджайте і знайомтесь». Інна дочекалась, поки у мене закінчиться ефір в «Сніданку з 1+1», і вже за годину зібралися й поїхали в Житомир. Ми були перші, хто приїхав знайомитись з хлопчиком. При нас ще дзвонили і питали про нього, тобто є ще такі ж наполегливі пари, як і ми, які не опускали руки і самі шукали.
— Це навіть можна назвати дивом, що ви так швидко знайшли свого сина.
Нам писали у соцмережах: «Як ви так швидко знайшли? То все, мабуть, блат». Ні! Є люди, які сидять і роками чекають, поки їм зателефонують і запропонують подивитися якісь анкети. А є такі, які мають велике бажання усиновити і самі наполегливо шукають. Насправді на цьому етапі нам дуже пощастило.
— Який ключовий урок ви винесли для себе з процесу усиновлення?
Вам будуть усіляко заважати, а ви все одно прямуйте до своєї цілі.
— Чи змінилося ваше сприйняття власних дітей з появою нового члена родини?
Ні. Я в захваті від реакції Мії та Марка на появу Марселя. Як мені здається, діти в один момент стали більш свідомими. Наприклад, Мія бачила, як спочатку Марко з’явився у мами в животику, а потім народився, і бачить зараз, як з’явився Марсель. Є процес, коли дитина народжена в животі матері, а є процес, коли дитина, як ми це називаємо, народжена серцем – це Марсель. І Мія все це розуміє. Марко теж розуміє, що Марсель прийшов до нас не звідкись з вулиці – в нього таким чином склались життєві обставини, що тільки ми змогли подарувати йому сім’ю.
— Які головні цінності ви з дружиною намагаєтесь передати своїм дітям?
Насамперед людяність, відповідальність, адекватність. І окремим пунктом додав би – українськість.
— Як ви розподіляєте свій час і ресурси між Мією, Марком та Марселем?
Мабуть, ще рано судити, бо мало часу пройшло. Перший час – це адаптація. Щодня і щохвилини можуть змінюватися обставини. Тому що до цього 2 роки Марсель не знав нічого іншого, ніж лікарня і дитячий будинок. Зараз для нього абсолютно все нове. У мене склалося враження, що дітям в дитбудинку навіть зуби не чистили. Коли в перший ранок ми хотіли йому почистити зуби, він не розумів, що від нього хочуть. Але вже коли побачив, як це роблять його брат і сестра, то погодився і не пручався.
Зараз треба його водити до остеопата, аби вирівняти хребет – напевно через те, що його рано почали висаджувати на горщик, у нього проблеми зі спиною. Тож треба зробити рентген, потім УЗД внутрішніх органів і налагодити систему травлення. Через те, що він передчасно народився і деякі внутрішні органи були нерозвинені, йому було зроблено операцію, і не дуже вдало. Майже всі інші проблеми пішли саме від цього.
— А що він любить їсти?
Він неперебірливий у плані їжі – дуже любить гречку, всілякі супчики. Навіть Марко, який до цього їв тільки хліб з сиром, тепер дивиться на Марселя і теж хоче їсти суп.
— Як ви говорите з дітьми про війну та її наслідки?
Діти так само все переживають, все розуміють. Звісно, ми не дивимось з дітьми новини і не роздивляємось якісь жахливі відео – намагаємось вберегти їх від цього. Але ж вони у соціумі – чують, про що говорять дорослі, діти в садочку, вони в контексті війни. Мія, наприклад, загадала на день народження бажання побачити єдинорожку. І це прекрасно. Попри те, що вона чує тривоги, звуки вибухів у Києві, ми змогли створити для неї такий життєвий простір, в якому вона продовжує мріяти дитячими мірками.
— Які плани і мрії після закінчення війни?
Після перемоги України у війни з росією в мене є велика мрія – обійняти всіх українців, які проявили себе як справжні громадяни своєї країни. Як це зробити? Поки не знаю. Мабуть, їхати всією Україною від Ужгорода до Ялти і обіймати всіх на своєму шляху.
Фото: Олександр Демиденко @alex_demydenko
Стиль: Валерія Беспалова @valeria_bespalovski, Діана Заратуйко @divomit
