Українська хореографка Олена Шоптенко, яка вже понад рік живе і працює у Відні, в ексклюзивному інтерв'ю Viva.ua розповіла про своє життя за кордоном, про сина, а також про новий фільм «Мʼяка сила. Зрушити Європу» від Суспільне Культура, героїнею якого вона стала.
— Олено, які твої враження від року життя за кордоном?
Це був один із найскладніших років у моєму житті як морально, так і фізично. Я дуже спонтанно поїхала в Австрію: спочатку в Грац, де жили мої двоюрідні сестри, а потім у Відень, де я взагалі не мала жодного контакту. Було дуже важко: і через постійну тривогу за близьких — адже за кордоном тривога тільки зростає, і через відмінність менталітету, мови та повного нерозуміння, що робити далі.
Але, з іншого боку, життя за кордоном показало мені, наскільки я люблю свою Батьківщину, наскільки я пишаюся, що я українка, наскільки я пишаюся нашими людьми, нашим ДНК, який пронизаний силою духу. Так, є певна різниця між рівнем життя в Україні та Європі, але що стосується людей, для мене немає кращого місця, ніж Україна. За цей рік я багато переосмислила і зрозуміла, що зараз є моєю місією, де я маю бути і що маю робити.
— Як проходить твій звичайний день? Чим ти його наповнюєш? І чи є в ньому місце танцю?
Мій день не може бути без танцю, бо танець — це моє життя. При всіх тих складнощах, з якими я зіткнулася, танець став для мене певною терапією. І, як виявилося, не лише для мене, а й для багатьох жінок, які полишили свої домівки заради безпеки дітей. Саме так і народилася ідея танцювального флешмобу на Штефанс-плац, який ми провели минулого літа — щоб прокричати весь той біль, який ми всі відчуваємо. У ньому взяли участь 182 людини. Вони усі прийшли з чітким розумінням того, що хочуть зробити свій внесок у цю справу. Важливо було показати, що ми не жаліємося. Ми показуємо свою культуру, яка є невіддільною частиною європейської культури. Ми кажемо: “Ми закликаємо вас бути разом із нами, ми вдячні вам за те, що ви разом із нами, ми відчуваємо вашу підтримку”. Теплі стосунки з іншими націями дуже важливі.
Зараз я займаюся з українськими жінками танцювальною терапією, даю майстеркласи, що допомагають трохи легше переживати ті складнощі, з якими ми всі тут стикаємося. Постійно шукаю нові контакти для реалізації нових проєктів. А також багато спілкуюся з сином — йому потрібна увага, щоб пережити такий вихід із зони комфорту. Приміром, ми разом вчимо українську, щоб не забувати її.
— Розкажи про фільм, в якому ти нещодавно знялася. Про що він?
Це фільм про культурну дипломатію. Власне, про те головне, чим я займаюся протягом останнього року. Насправді це дуже важливий фільм, адже він звертає увагу на те, що, на перший погляд, не так очевидно, — на важливість презентації української культури на світовій арені, а також на те, наскільки насправді важливим є кожний голос, який говорить у світі від імені України.
Окрім мене у фільмі є ще три героїні: акторка Оксана Черкашина, кінорежисерка Ірина Цілик і співачка Марина Круть. І попри те, наскільки мі всі різні, мені особисто дуже важливо побачити, наскільки схожі емоції ми відчуваємо. Я сподіваюся, що цей фільм допоможе тим, хто зневірився у собі чи своїй діяльності. Що насправді будь-яка справа, яка робиться від щирого серця і на 100%, наближає всіх нас до нашої спільної мети — перемоги.
Це фільм про ту саму, знаєте, маленьку нитку, яка нас усіх пов’язує. Ми всі пов’язані своїм ДНК, ми навчилися підтримувати одне одного і всюди стояти за своїх. І я дуже сподіваюся, що ми не втратимо цієї дивовижної риси й після перемоги.
— Як виникла ідея зняти танцювальне відео на атомній електростанції в Австрії? Де в Україні ти хотіла б зробити щось подібне?
Як мисткиня я розмовляю мовою, якою володію найкраще — це мова тіла. Мені пощастило, бо це міжнародна мова, яку розуміють усі. І коли я дізналася про Цвентендорфську атомну електростанцію, то зрозуміла, що це місце є ідеальною метафорою до того, що відчувають усі українці — до того відчуття “життя на пороховій бочці”. До того ж воно відсилає нас і до трагедії на Чорнобильській АЕС, яка сталася через радянську владу, і до ситуації на Запорізькій АЕС зараз.
Це відео створене передусім для австрійців, щоб вони через ці метафоричні образи змогли краще зрозуміти нас. На жаль, не всі європейці емпатичні, і деякі почувають скоріше дискомфорт від того, що відбувається. До того ж важко зрозуміти, що відчувають інші люди, якщо ти сам не пережив подібного досвіду. Але ми з командою намагаємося достукатися до них через ці почуття, які викликає мистецтво.
Що ж стосується танцювального відео в Україні, то я хотіла б зняти його на Ай-Петрі в Криму.
— Твій син Олексій уже такий дорослий. Розкажи, який він хлопчик? Який має характер? Чим цікавиться?
Так, він уже дорослий, в червні йому виповнюється 5 років. Це той вік, коли дитині треба дати максимум, бо він вбирає все, як губка. Звісно, цей рік видався таким сумбурним, і, напевно, не все було так, як хотілося б. Я бачу, що Олексій зараз переживає деякі складнощі у спілкуванні з іншими дітьми, зокрема через мову. Але, з іншого боку, він дуже відкритий, він полюбляє все нове, дуже швидко все запам’ятовує і починає трохи говорити німецькою.
Олексій дуже спортивний і скоординований, полюбляє танцювати брейк-данс і вже дивиться в сторону танців. Мені вдалося знайти тут українських спеціалістів з роликів, які займаються з ним. Загалом можу сказати, що я пишаюсь тим, як моя дитина переборює усі ці складнощі. Я дуже щаслива, що він має змогу спілкуватись зі своїми ровесниками з України й лишатися в українському середовищі. І мені дуже приємно, що ми завжди були і залишаємося дуже близькими, що ми це все пережили разом.
— Чи вдається тобі щось планувати?
Я перестала планувати на якийсь довгий період. Як ми всі вже пересвідчилися, хочеш розсмішити Бога — розкажи йому про свої плани. Останній рік навчив ухвалювати дуже швидкі рішення. Тому все своє життя і роботу я зараз планую максимум на місяць. І навчилася бути досить гнучкою, щоб ці плани швидко змінювати.
От зараз, наприклад, я планую поїздку до Києва. Мені дуже радісно і дуже страшно водночас. Це буде моя перша поїздка за рік, і, мабуть, я побачу Київ зовсім іншим.
— Що ти робиш, коли страшно? Чого найбільше боїшся?
Найбільше я боюся втратити свою Батьківщину, своє коріння. Але я вірю, що цього не станеться. Скажу чесно, я чула досить багато звинувачень у бік людей, які виїхали в інші країни. Сподіваюся, всім нам вистачить мудрості не шукати ворога там, де його нема. Зараз особливо важливо бути єдиними, щоб разом побороти це зло, з яким ми зараз воюємо.
А що я роблю, коли страшно? Згадую, що поруч зі мною є мої люди, мої близькі, моя сім’я. Я пам’ятаю також, що є я у себе, є моє місце сили — моя Батьківщина. І я точно знаю, що все буде добре.
— Чи є зараз у твоєму житті прості радощі?
Зараз їх стало набагато важче знаходити, але я вчу себе їх шукати і на них фіксуватися. Зараз для мене радість — це просто провести вихідні в колі близьких людей або з сином. Чого навчила Європа — не працювати в неділю. Тут нічого не працює в цей день, ні до кого неможливо додзвонитися чи щось вирішити. Спочатку мене це дратувало, але тепер я зрозуміла, що це дуже класна традиція. Це те, що дає змогу “обнулитися” і нормально відпочити.
Прості радощі насправді в тому, щоб просто дивитись, як дитина грається, або як він вперше пише своє ім’я українською чи англійською. Це змога прийти на український івент, коли до Відня приїздить хтось з наших артистів, і побачити своїх людей — для мене це зараз така велика радість. А ще коли сюди приїздять українські бренди одягу чи висилають мені у Відень свої вироби — як мене це радує! Я з величезним задоволенням демонструю тут українських дизайнерів і пишаюся, коли мене хтось запитує, що то за елемент і звідки він. І ці всі прості радості, які в Україні були не так помічені, зараз стали дуже-дуже важливими.
Нагадаємо, Олена Шоптенко народила сина влітку 2018 року. Батько хлопчика — другий чоловік хореографки, підприємець Олексій Іванов. Де він знаходиться зараз, невідомо. Олена перестала ділитися спільними фотографіями з чоловіком у соціальних мережах і не коментує тему їхніх стосунків. Весілля пари відбулося восени 2016 року. Закохані розписалися лише вдвох, без свідків і гостей.
Перший чоловік Олени Шоптенко Дмитро Дікусар від початку широкомасштабного вторгнення захищає Україну в лавах ЗСУ.
Фото: пресслужба
