Головною своєю місією сьогодні Слава Соломка, найвідоміший телеведучий каналу «Київ», вважає те, що він спонукає людей думати. І вірити.
Для Слави важливо відповісти на найгостріше питання, що він і робить на початку розмови: він ніколи не ухилявся від війни. Відстоявши шалену чергу у військкомат і отримавши висновок комісії, Слава зайняв своє місце на інформаційному фронті — 24/7. У нього жодного разу не виникла думка виїхати з міста, навіть коли на Оболоні, де він мешкає, з'явився перший танк. Чи змінився Слава за цей час? Чому його навчила війна? Що він втратив і що набув? Про це — наша чесна й дуже щира розмова з найартистичнішим ведучим українського телепростору.
— Славо, від початку повномасштабного вторгнення Росії пройшов рік. Чому тебе навчила війна?
Війна не змінює людину. Вона яскраво виявляє, якою вона була і є. Мене війна навчила менш емоційно сприймати все, що відбувається в житті. Тому що дуже багато разів за цей рік я переконався, що не все є таким, яким на перший погляд здається. Сам організм мене змусив менше емоціонувати. Інакше можна було б здуріти. Я й так посивів. У буквальному значенні слова. У мене на голові за кілька місяців з'явилося стільки сивого волосся, що, в принципі, його вже 50%. Напевно, скоро почну фарбуватись (сміється). А ще я навчився по-справжньому цінувати себе. Навчився робити паузи, щоб насолодитися хвилинами, які можу витратити лише на себе. Наприклад, на другий чи третій день війни (точно не пам'ятаю), коли після ефірів я прийшов пішки додому до початку комендантської години (а вона тоді починалася о 17:00), я набрав гарячу ванну, розставив по периметру свічки, увімкнув музику SPA та години дві лежав у ванній. Це реально, як у рекламі «і хай увесь світ зачекає». У мене спрацювала захисна реакція організму — він сам зупинився й не дав мені піддаватися паніці.
— На відміну від звичайної людини, в тебе як у телеведучого більше можливостей та ресурсів для допомоги…
Справді, ресурсів для допомоги маю більше. І вони дуже різні. За цей рік я провів низку благодійних заходів та аукціонів, на яких уже зібрав сотні тисяч гривень. Ще завдяки тому, що в мене багато підписників у фб та інстаграм, я допомагав збирати гроші на спорядження для кількох прямо близьких друзів в армії. Але головна можливість, яку я маю — це можливість з екрану змушувати людей думати! Саме думати, а не сприймати те, що відбувається, емоціями. Страх і паніка починаються в той момент, коли відключається раціо та включається емоціо. А завдяки своїй роботі я можу з екрану поплескати людину по щоках і сказати: «Ау! Роздуплися! І подумай головою».
— Існує стереотип, що якщо ти чоловік, то обов'язково маєш іти в армію. Тобі колись дорікали, що ти не на передовій?
Мені кілька разів дорікали тим, що я не в окопі, люди, які самі й на гарматний постріл до військкомату не підходили. Адекватна людина, яка свідомо приймає рішення йти воювати, ніколи не дорікатиме іншій у тому, що вона не має такої ж сили. Я навесні ходив у військкомат — мені потрібно було отримати військовий квиток, бо до цього в мене тільки приписне було зі шкільних часів. Я кілька днів стояв цілодобово в чергах, щоб потрапити до військкомату. В результаті я пройшов медкомісію й отримав довідку про непридатність (я маю кілька хвороб родом із дитинства, про які публічно не люблю говорити).
— Ти згоден із фразою «чоловіки не плачуть»? І чи було щось, що змусило тебе цього року розплакатися?
Хто придумав стереотип про те, що чоловіки не плачуть? Якась маячня. Або про те, що чоловічі сльози — це ознака слабкості? Сльози — це ознака чесності. Я пам'ятаю, що на початку війни я не стримався й кілька разів розплакався в ефірі. Знаю, що це непрофесійно. Але за тих обставин, у яких нам довелося жити перші місяці, всі професійні стандарти відійшли на другий план. Довелося навчитися займатися пропагандою в хорошому сенсі цього слова. Пропагандою патріотизму. А вона завжди наповнена емоціями, вона завжди ридма. Востаннє я плакав, коли хлопці, приїхавши з передової, розповідали та показували реальну картину того, що там відбувається. Без рожевих окулярів та вигуків того, що війна закінчиться «післязавтра». Ні. На жаль, це війна на виснаження. Потрібно це розуміти й бути готовим до цього. А на фронті – справжній жах, позбавлений усілякого романтизму. До цього я вірив, що справедливість — на нашому боці, й тому ми вже перемогли. У те, що є якийсь сценарій заходу щодо придушення Росії та забезпечення нашої перемоги. Війна сповнена несподіванок, і все може піти, в тому числі, й за найгіршим сценарієм. Коли я це зрозумів — я заплакав.
— Які сильні/слабкі сторони, можливо, страхи виявила в тобі війна?
Ось цей спокій — він, напевно, справді в мене вроджений, передався у спадок. Бо одного разу, коли на початку війни були масові ракетні атаки, й навіть прилетіло в будинок на Оболоні, я пам'ятаю, що тоді постійно хвилювався не за себе, а за маму. Вона теж мешкає на Оболоні, неподалік мене. Я їй дзвоню знову після чергового якогось вибуху, прильоту по Києву, питаю: «Мам, ти як?» А вона каже: «Ой, синку, ти уявляєш! Тут щось так свистіло, якась ракета летіла, так сильно бахнуло! Я навіть підійшла до вікна подивитись, що це було». А я кажу: «Мам, ти збожеволіла? Не можна ж підходити до вікна, навпаки, кажуть, що треба сховатись, правило двох стін». А вона: «Ой, ну, так цікаво було!» Тобто, ось у моєї мами вроджений такий спокій і цікавість, і в мене. Страшно мені стало єдиний раз, коли на початку війни, наприкінці березня, померла мамина старша сестра, яка мешкала в Миколаєві. Мама зателефонувала вранці і сказала, що тітка Ліда померла. І моя тітка Шура, яка тут, у Києві, живе — вони з мамою разом живуть — вона поїхала до Миколаєва ховати її. А тоді йшли серйозні постійні обстріли Миколаєва. І ось ці три дні, коли вона їздила — ось тоді в мене по-справжньому додалося сивого волосся. Я їй чи не кожні 15 хвилин дзвонив, питав, як вона, хвилювався й мало не кричав, щоб вона якнайшвидше звідти поверталася до Києва. Ось у мене був такий панічний стан, я прямо кричав на неї, кажу: «Ти не повинна їхати в Миколаїв!» А вона все одно поїхала, каже: «Це моя старша сестра, я зобов'язана поїхати й поховати її».
— Що ти робиш під час повітряної тривоги?
Під час повітряної тривоги я пішки йду до метро, бо наземний транспорт перестає їздити (сміється). А якщо серйозно, то просто продовжую робити те, що робив. Ось тут і проявляється мій аномальний спокій. Розумію, що так неправильно, але за весь час я лише один раз на початку війни сходив у бомбосховище. Просидів пів ночі в смердючому підвалі школи під будинком, де було битком людей, і все. З того часу жодного разу не ходив ні в метро ховатися, ні в підвали. Не робіть так, як я.
— А чим ти займаєшся під час відключення світла?
Ось. Точно! Те, що мене найбільше накрило за цей рік — це три дні, коли в мене вдома взагалі не було ні світла, ні води, ні тепла. Я навіть одного разу їздив до знайомої митися в центр (у неї не вимикали світло), бо наступного дня треба було вести благодійний захід у Premiere Palace, а туди з брудною головою не можна. Потім мене ця ситуація з блекаутами настільки емоційно вибила з колії, що я зібрав речі та на 9 днів поїхав із Києва на захід. Тут неможливо було ні працювати нормально, ні спати в холоді, ні навіть поїсти гарячого вдома. Зараз, коли на кілька годин відключають, то взагалі ставлюся спокійно. Замовив із Китаю переносну зарядну станцію, тому коли відключають електрику, в мене і світло вдома є, й інтернет, навіть телевізор можу дивитися. Але коли спочатку цієї зарядної станції не було, я відчував себе просто паралізованим цією обставиною, на яку не міг вплинути.
— Поговорімо ще про професійне вигоряння. Як відновлюєшся? Що дає сили жити, що дає надію?
Насправді я тільки зараз зрозумів, що таке професійне вигорання. Робота телеведучого — це ж постійна різноманітність. Чого я тільки не бачив і не робив за десять років кар'єри. Чи не щодня якісь цікаві гості та знайомства, круті локації зйомок, пригоди, розважальні шоу тощо. А тут доводиться рік говорити щодня про одне й те ж. І розповідати про це треба так, щоб людям було цікаво слухати і щоб вони вірили, що ти переживаєш. Хоча, буду чесний, виробилася вже крокодиляча шкіра, яка захищає емоційно від тих жахів, які щодня відбуваються. І звідкись треба черпати енергію, аби щодня щиро та з цікавістю розповідати про одне — про війну. Наркотики ніхто не видає. І я відкрив собі спорт. Кілька разів на тиждень ходжу на тренування з волейболу. Ці кілька годин допомагають мені забути абсолютно про все, перезавантажитися й набратися енергії, щоб працювати далі. Колись Іцхак Пінтосевич сказав мені особисто, що основа успіху — це енергія. Якщо тебе накачати необхідною кількістю енергії, то ти даси фору світовим телевізійним зіркам. А брати енергію можна лише зі спорту. Ось на волейболі я нею і заряджаюсь.
— Чи існують хороші росіяни серед зірок, на твій погляд? З ким із російських зірок ти перестав спілкуватися за цей час?
Ну, які можуть бути хороші росіяни?! Я навіть із дівчиною колишньою перестав спілкуватися, вона москвичка. Вона мені таку хрінь 24-го написала, що я прямим текстом сказав, що вона їб***лася. До речі, вона й сама тепер звалила з Росії і нишком мої сторіз іноді дивиться. У мене й до війни там особливо друзів не було, а зараз тим більше. Адже вони намагаються виставляти все так, мовляв, «це не ми, це все Путін». Але вони самі всі разом виростили цього Путіна, він — їхнє тіло і кров. Тому й відповідальність мають нести колективну.
— А як ти ставишся до перевзування українських артистів?
А хто перевзувся? Якщо ви про Лободу, то я з нею не знайомий. Від людини, яка з нею дуже близько знайома і зараз на фронті, знаю, що вона справді десятки тисяч доларів передає для ЗСУ й передала на відновлення Ірпеня. Тих, хто перевзувся, майже немає. Є інші, які замовкли, зникли, або ті, кому ця ситуація по барабану й вони просто скористалися нею, щоб кататися Європою та світом із концертами нібито на підтримку України, хоча насправді просто заробляють гроші для себе. Ось до таких артистів я не маю поваги.
— Славо, ну, а як ти думаєш, коли ж закінчиться війна?
Я вважаю, точніше, я вірю, що цього року. Тому що на грудень я взяв квитки на концерт Мадонни в Амстердамі й мені важливо, щоб я зміг на нього доїхати. Це буде вже наприкінці року, тому настав час закінчувати. Я вірю в це не просто своїми думками, а своїми грішми! 400 євро я заплатив за квитки.
— Що перше зробиш після перемоги?
Після перемоги з веселою компанією друзів поїду відпочивати й тусити кудись на море. Так хочеться розкоші та безтурботності. Дискотек та хаотичного спілкування. Ось прямо тіло за цим скучило. А найкраще — до Криму. Я там був лише один раз у 2013 році по роботі, й мені так сподобалося! Хотів ще поїхати просто туристом. Але 2014 року сталося те, що сталося.
Фото: пресслужба
