— Єгоре, чи віриш ти, що війна може змінити людей?
Ні, не вірю. Війна — це чинник, який спазмує людей, і перед страхом смерті або страшенних випробувань людина стискається, як пружина, а потім розтискається і повертається у свій звичний рівень життя. Стає сильнішою. Змінити можуть нові правила гри під час війни, новий соціальний договір. Як показує історія, це, як правило, буває примусово. Я насправді на це дуже чекаю. Маю на увазі чинники, що змінюють нейронні зв’язки у мозку. Умовно кажучи, якщо людина була корупціонером і вважала, що дрібна корупція — це нормально, нічого з цього не буде, всі так живуть, то війна — гарний привід, щоб примусово змінити старі правила гри. Тому це велика ілюзія, що ми чекаємо змін один від одного.
Люди просто так не змінюються, вони спазмуються, стають агресивнішими або замкнутішими, або більш сентиментальними, або навпаки — більш черствими. Зміни відбуваються в залежності від травм. Але не ті, про які зараз всі говорять: всі змінилися — ми прийдемо в іншу країну. Ні. Для того, щоб прийти в іншу країну, ми маємо ще дуже багато працювати.
— А з тобою якісь зміни сталися за цей час?
Я думаю, ще рано помічати якісь зміни. Постійно про це говорю з собою. Через специфіку своєї роботи я звик концентруватись. Для мене, на жаль, такі всі великі випробування перед державою (що революція, що війна, яка вже давно йде) — це в першу чергу концентрація на роботі, родині. Ми всі з якимись травмами. Я знаходжусь в процесі, ще поки пружини є, і я не знаю, наскільки на мене вплинуло. Хочеться вірити, що не наскільки.
— Багато хто зараз переживає емоційний пік. Твоя колега Неля Шовкопляс розповідала про емоційні гойдалки, які іноді бувають у неї. З якими емоціями ти живеш зараз? Дозволяєш собі «пускатися берега»?
У мене адаптивна психіка, я досить швидко звикаю до будь-яких подій та емоцій. Але я ж не робот, можу іноді розчулитися або розізлитись на щось. Це нормально, особливо, коли живеш у постійному стресі — щодня пропускаємо через себе сотні новин, абсолютно різних — звільнення українських міст, нові ракетні обстріли, людські жертви…
Один з таких моментів, коли дуже складно було стримати емоції — прощання з Русею Писанкою. Вона — людина цілої епохи. Пишаюся, що наша команда запросила її у «Твій день», і Руся повернулася на велике телебачення. Знав, як їй це було важливо. І як це було важливо мільйонам глядачів, які нас дивилися. Пам’ятаю, як у дитинстві Руся приходила до мого дідуся і бабусі у гості, дружила з моїм дядьком. Була дуже вітальна людина. Вона легка ззовні й глибока зсередини. Тішуся, що був тісно знайомий з нею і близький останні роки. 17 листопада у Русі був день народження. Вона вже не зможе відсвяткувати його, але друзі та колеги вирішили зібратися і зробити це без неї. Так, начебто Руся знаходиться десь на гастролях і просто відсутня. Запрошую читачів — 21 листопада, Жовтневий палац. Пригадаємо різні моменти та вкотре нагадаємо собі, що життя прекрасне. Так завжди любила казати Руся.
— Хто тебе надихнув вступати на філософський факультет?
Та ніхто. В 16 років ти скоріше знаєш, чого ти не хочеш, ніж що ти хочеш. І це абсолютно моя історія. Я просто передивився предмети, які де вивчаються, і зрозумів, що для мене це буде велика буферна історія, для того, щоб зрозуміти взагалі, чим я хочу займатись. Власне, так і сталось.
— Який у тебе улюблений філософ чи вислів?
Ой, я люблю купу філософів насправді. Люблю дуже багато школи астики, з індійської старої школи, яка вірила в трансцендентне. Я страшенно люблю всіх екзистенціалістів. Хоча будь-які екзистенціальні кризи в мені і якісь потуги мене самого страшенно дратують. Гайдеґґер, Каміль — це абсолютно мої персонажі, частково К‘єркегор. А вислови… У мене немає улюблених, тому що, як правило, ці вислови у підручнику в метро «Кант за 20 хвилин» — про висмикнення з контексту. Завжди дивлюсь на ці скорочені вислови з якоюсь іронією. Адже в широкому загалі їх використовують абсолютно не так, як їх використовує той чи інший автор.
— Чи є погані звички, яких ти хочеш позбутися?
Купа. Я дуже лінивий. Можливо, я не потішу людей, які вважають інакше. Я пам’ятаю, який щільний графік у мене був до війни, але це надзусилля — зробити якийсь суперплан. І війна насправді частково дає поблажки на мої оці всі слабкі сторони. Тому що, умовно кажучи: «Ну, чувак, ти стомився, в тебе перенапруження, зараз вже нема такого, що ти можеш здати прямо до цього дедлайну. Ти зробив це, зробив це, трошки відпочинь». І оці всі ліниві штуки страшенно легко виправдовуються. У нас війна, треба себе берегти, а то ще дах поїде. І ти віриш, і правда дах поїде, і думаєш: «Ну добре, завтра зроблю». Тим паче, що в роботі стало чогось менше, а в соціальному житті — чогось більше. І мене це страшенно дратує. Так не працює, треба знову повернутися в режим, графік, і це погана звичка. А «класичні» погані звички? Я ніколи не палив, мені пощастило, що мені це ніколи не подобалось. Люблю інколи випити, але гарний, якісний напій. І якщо є дуже вагомий привід — наприклад, звільнення Херсону. Але не можу назвати це звичкою.
— Про які слова мами можеш сказати: «Так, вона мала рацію»?
Мама в багатьох речах мала рацію і досі має. Я це усвідомлюю. Просто раніше я до цього довго йшов, а тепер частіше прислуховуюсь. Тому що мама інтуїтивно відчуває багато речей. Інколи вона мене знає краще навіть за мене самого. Не тому, що я так сильно близький з мамою. Зараз такий час, що ти не завжди встигаєш зустрітися чи подзвонити. Але оце мамине інстинктивне, інтуїтивне, коли вона знає твою суть, воно прям часто б‘є зі сторони. Вона знає добре, наприклад, що мені важливо, щоб було завжди цікаво. Якщо мені цікаво, то усім іншим можна пожертвувати. Вона це відчуває і про це каже. Це актуально у всіх сферах життя.
— Розкажи про маму, як вона переживає війну, де зараз?
Мама — великий боєць. Я думаю, тільки після перемоги можна буде звести дебет з кредитом і зрозуміти, що і як повпливало на неї. Вона живе на дачі. Коли я був в 7 класі, ми купили маленький будиночок в селі, й згодом це стало нашою справжньою дачею. Там зараз багато киян навколо, дуже мальовнича місцина, біля лісу. Вона там з Джумом, Платоном. Мама категорично не хотіла виїжджати. Пам‘ятаю початок повномасштабного вторгнення. Відразу скажу, що там не було росіян, але на той момент нічого не було відомо — що буде далі, куди вони рухаються. Тобто я розумію, що там дорога вузька, незрозуміло, незручно, але мені вірилось, що все буде нормально. Мама категорично не хотіла їхати, і в неї був такий тяжкий період, коли друзі казали їй, що їдуть. І оце відчуття, коли один за одним всі їдуть, а ти залишаєшся сам. Було декілька випадків, коли знайомі телефонували їй вже під Ужгородом або під Гамбургом, і це особливо болісно сприймалось. Ці всі психологічні моменти — найскладніші. Спілкування з родичами з росії, коли це інший світ, інше сприйняття. Це треба було теж прийняти та пережити. Але мама вміє концентруватися, знаходити точку опори, я багато чому в неї вчусь.
— Чи цікавишся ти зараз шоу-бізнесом? Можливо, слідкуєш за кимось з зірок? Чи є серед них хтось, хто викликає захоплення?
Мені дуже подобається нова хвиля зірок. Я стежив до війни і зараз продовжую стежити за alyona alyona. Вважаю, що це абсолютний феномен. Ми не те щоб приятелюємо, але інколи переписуємося, і мені страшенно цікаво звірятися по ній, якихось історіях, кейсах, емоціях. Вона дуже прикольна, і я, мабуть, навіть захоплююся більше нею, ніж її музикою. Здається, вона навіть не усвідомлює, що зробила в українському музичному просторі. Мені також подобається Alina Pash, у неї є елемент депресивності, замкненості, але вона неймовірно талановита. Цікаво спостерігати за The Hardkiss, тому що я вважаю, що це наступний культовий гурт, наша велика glam-pop історія. Андрій Хайат — взагалі дуже цікавий персонаж, який не до кінця розкрився. Оця внутрішня історія, внутрішній вогонь, який в нього є, — він береже це.
У боротьбі народжуються класні колаби, треки. За цим цікаво спостерігати. Хочеться, щоб наш шоубіз перестав бути пострадянським, пластиковим. Щоб припинилась ця історія, коли ти не знаєш, про що говорити з зіркою, коли вона приходить до тебе в ефір. Бо піарник надіслав пресреліз, а навколо купа заборонених тем. І ти розумієш, що розмовляєш не з людиною, а з проєкцією, яка не цікава не те щоб глядачеві, а й собі.
Як в анекдоті: коли по телевізору кілька разів прокручують мавпу, то вона теж стане цікавою. Я зараз не хочу когось образити, але це великий пласт пострадянської культури — про порожнечу.
З’являються люди зі своїми сенсами, вони органічні з собою, і це класно. До речі, Jerry Heil — теж цікава панянка. Ми зі «Сніданком з 1+1» підтримували її з самого початку, коли вона була просто дівчиною з Василькова і співала «Охрана-отмєна». Вона про це часто згадує, нам дуже приємно. Ми з командою їздили на її концерт у Васильків.
Від «Охрана-отмєна» Jerry Heil дійшла до «Вони можуть розбомбити Щастя та розстріляти «Мрію». Вона дуже талановитий музикант. Думаю, Яна навіть половини не підозрює, що може зробити. Це не про вокал, а про внутрішню органіку і світло.
— Як зробити українців україномовними на 100%? І чи має український народ бути таким?
Очевидно, що має бути, але є історія та обставини. Є певні еволюційні процеси. Мова — настільки складний інструмент, що він не може бути нав’язаний конкретним бажанням або розумінням історичних перекручувань. Має бути час. Зараз цей час пришвидшився, і до цього потрібно ставитись з розумінням. Ми бачимо, що багато людей переходять на українську, вчать її, особливо після 24 лютого. Тому що розділяють ці поняття, хочуть знати українську мову і розуміють, що таким чином вони будуть відрізнятися від росіян. Це все історичні процеси, Україна в цьому плані не унікальна. Усі постімперські процеси у всіх колоніальних історіях йшли схожим чином.
Ми дуже хочемо все пришвидшити і хочемо, щоб всі думали й робили, як ми. Але так не буває. У нас різні травми, але всіх об’єднало спільне горе. Треба, щоб нас ще об’єднала спільна історія миру і співіснування. Ми, українці, сильно об’єднуємось на війнах і революціях, але страшенно не любимо один одного в чергах у магазинах, на дорогах, тротуарах. Тому що в нас немає соціального договору, абсолютний хаос. Нам треба виходити з того, що ми поважаємо. Так, можливо, хтось досі розмовляє російською мовою, ми не знаємо чому. Ми з мільйонами глядачів спілкуємось українською мовою у «Сніданку», і я знаю людей, які почали вчити українську мову, тому що прокидалися разом з нами й чули українську. Маємо набратися терпіння, мірятися не відсотками в тому, хто і як розмовляє, не травмами, не історичним беком, а все-таки сприйняттям один одного. Як ми відбудуємо Україну, як ми знищимо корупцію разом, як нам комфортно буде співпрацювати один з одним — я вмію те, а ти те. І все воно прийде, просто треба час і терпіння.
— Зараз у суспільстві стало більше лайки. Що ти про це думаєш і як виплескуєш емоції?
Це агресія, яка є абсолютно нормальною реакцією на все, що відбувається. Ми багато говоримо в ефірах про те, що є агресією і як це комфортувати. Вчимося сприймати це як нейтральну емоцію — не зі знаком плюс чи мінус, а як реакцію на подразник. Але довго в агресії знаходитись не можна, треба якимось чином її комфортувати на потреби, дії, адреналін, конкретну функціональну енергію. Я бажаю собі й читачам максимально це перетравлювати, тому що іншого рецепту ніхто не придумав. Так відбувається, на жаль, що подразник у нас викликає переважно агресію, але що з нею робити — це вже наш вибір. Нормально, що ми це все виплескуємо, іноді можемо вжити міцне слівце, посміятись з себе, з ворога і так далі, але треба думати про майбутнє.
Ще не було дня, щоб я думав, що буде після перемоги. Звичайно, буде місце лайці, агресії, але хочеться, щоб це були поодинокі випадки, реакція на подразник, а не мотив нашого суспільства. Про це потрібно думати вже зараз.
— Кажеш, думав, що буде після перемоги?
Щодня про це думаю. Я не знаю, що буде, ніхто не знає. Я не Жданов і Арестович, які щодня щось говорять. Їх питають — треба щось говорити. Я точно розумію, що якщо ми не почнемо зараз продукувати новий соціальний договір, а просто прийдемо в якусь точку перемоги, — після першої ейфорії почнеться «гопсіська» війна всіх проти всіх: «А де ти був?», «А ти був на війні?», «А ти поїхав», «Ти допомагав там, а ти там» тощо. Почнеться величезна історія маркування нової соціометрії у суспільстві. Іншими словами, коли всі соціальні ролі зникли, швиденько починаються шукатись нові місця і ролі. І будувати їх за відсутності соціального договору ось такими чварами — «Де ти був і що робив тоді?».
Це як стара гра в дитинстві, коли стоять п’ять чи шість стільчиків, а сім дітей ходить навколо, і хто не встигне сісти, той вибуває. Це ж те саме. Це те, з чим ми стикаємось, і люди вже відчувають це. Ти мене питала, чи змінює війна — от пройшов страх смерті, тепер вони думають, як же сісти на той стільчик. Вони розуміють, що стільчиків шість, а їх сім, і починається ця історія. Тому страшенно хочеться говорити, як у нас все буде влаштовано, про те, як ми будемо повертати людей, нормально ставитись до тих, хто не повернувся, тому що це їх вибір. Хочеться говорити, про що буде наша держава, якою вона буде, про цей модерновий соціальний договір. Тому що світу не настільки цікаво, як ми будемо це робити, світу цікаво, що ми будемо продавати, чим ми будемо цікаві. А українська мова, спільність так чи інакше прийде. Про це хочеться говорити й думати щодня.
Поки рухаємось до перемоги, допомагаємо суспільству захистити себе. Разом з великими міжнародними організаціями, експертами говоримо в ефірах про нові загрози, які виникли з 24 лютого. Експлуатація, торгівля, примусове жебрацтво. Скоро з МОМ будемо говорити про насильство в рамках «16 днів активізму проти гендерно зумовленого насильства».
— Під час війни в Україні збільшилась кількість одружень. Як думаєш, чому?
І розлучень, насправді.
— Більше навіть, ніж під час ковіду?
Так, абсолютно. Справді ж ковід і війна, за великим рахунком, — це подразники великої сили. Війна — інша історія в тому плані, що загострюються всі відчуття, і в момент страху смерті ти розумієш, що тобі насправді потрібно, хто тобі насправді потрібен. І ти вже не вагаєшся розв'язувати ці питання, над тобою не стоять побутові, соціальні налаштування, ти швидко приймаєш рішення. Це стосується і розлучень, і весіль. Тому за цим страшенно цікаво спостерігати, потім будемо бачити, чи будуть міцними ці шлюби, тому що це ж як і з Україною: ми зараз об’єдналися на адреналіні, а потім приходить «битовуха». І тут треба вчитись жити, поважати один одного в ЖЕКах, на кухнях, а це нудно і важко. Іншими словами «серце підказало, а далі — як буде». Тому я до цього ставлюсь зі страшенною цікавістю, як режисер, котрий спостерігає, що можна зняти. У мене є кілька знайомих, які і розлучилися, і одружилися, там усе вирує.
До речі, якщо порівнювати з росіянами, вони ж одружуються, щоб потім отримувати кошти, а у нас навпаки. Я не хочу навіть порівнювати, бо там настільки вже повимирали в більшості нормальні людські зв’язки, вони поступово перетворюються на біомасу, на жаль. Я не люблю критичні ярлики, але це вже не про людські стосунки, а про тваринні інстинкти виживання, про джунглі.
— Кохання — це…
Кохання — це праця, самопожертва, затуманення.
— Тобі коли-небудь розбивали серце?
Так, але є така маленька проблема, або не проблема, бо це частіше рятує, коли ти живеш в Україні — у мене дуже швидка адаптивна психіка. Я можу порефлексувати, але далі йду швидко. Багато думаю, аналізую, але не проживаю це так, що мене розтинає. У мене такого немає. Це від мене не залежить, це Боженька дав мені саме таку психіку, і вона мені допомагає в житті і професії. Хоча часто близьких це дратує.
— Чим тебе можна спокусити? З ким би ти хотів сходити на побачення зараз?
Прямо зараз спокусити можна якимось ескапізмом від всього цього життя, в гарному сенсі цього слова. Щоб можна було разом просто пірнути в інший світ, але при тому, щоб це не була якась інфантильна історія, що всього навколо не існує, а просто страшенна легкість, яка обводить тебе і ти над цим всім ніби літаєш. Це, до речі, дуже рідкісна властивість людини. Перед таким зараз я б не встояв (посміхається).
Фото: Тетяна Бундзило, пресслужба 1+1, особистий архів Єгора Гордєєва
