Анатолій Фатєєв. 62 роки. Працював виконробом у Броварах. На фронт пішов добровольцем і став сапером 93-ї бригади. Підірвався на міні під Мар'їнкою, втратив обидві ноги. Одружений. Має дітей та онуків.
Боєць 93-ї бригади Анатолій Фатєєв із тих, хто не тільки сам завжди перебуває у доброму гуморі, але і «заражає» цим інших. В госпіталі швидко звикли: там де Анатолій, там завжди жарти, сміх і гарний настрій. Незважаючи ні на що, попри біль і страшне поранення – втрату обох ніг, Анатолій не скиглив і не скаржився, а навпаки, сам підтримував інших поранених.
62-річний будівельник і виконроб, без п’яти хвилин пенсіонер за обивательськими мірками, він з перших днів російсько-української війни вирішив піти добровольцем на фронт.
«Ще коли в березні 2014-го «зелені чоловічки» зайшли в Крим, я побіг у Броварський військкомат і написав заяву, щоб узяли мене на фронт добровольцем. Бо дивився на всі ці кримські події по телебаченню і просто зла не вистачало. Вирішив, що не маю права ось так просто сидіти і дивитись», – розповідає Анатолій.
Однак, у військкоматі спочатку не квапились відправляти на фронт «дідуся», який закінчив військову кафедру понад тридцять років тому, і з того часу ніколи не служив у армії. Але Анатолій не здавався.
«Мені сказали: «Чекайте! Ми вас викличемо». Майже рік чекав… І ось нарешті виклик і направлення в 93-ю бригаду, що базується в Новочеркаську. Я потрапив у 20-й батальйон сапером. Відразу як вийшов з військкомату, мене посадили на машину і направили туди. А вже через три дні нас відправили на лінію фронту під Авдіївку…»
Як відреагували на рішення свого чоловіка, батька та дідуся піти воювати його дружина, діти, онуки? Як виявилося, аби поїхати на фронт, Анатолію довелось піти на хитрість.
«Дружину я, чесно зізнаюсь, обдурив. Інакше вона б мене просто нікуди не пустила. Я навішав їй локшини на вуха, що їду просто на перепідготовку в якусь частину в тилу».
Сьогодні ветеран вважає, що якби у нього і в інших українських вояків було більше часу на фахову підготовку до бойових дій, жертв і поранених було б набагато менше.
«Перед відправкою в зону АТО, пам’ятаю, сказав керівництву: «А як щодо того, аби трохи мене підучити? Все-таки тридцять років минуло як я воєнну кафедру закінчив. Уже все встигло забутись...»
У відповідь почув: «Жити захочеш – навчишся». Саме через брак досвіду у саперній справі під час розвідки у Мар’їнці Анатолій отримав поранення і втратив обидві ноги, натрапивши на заміновану пастку сепаратистів. Трапилось це 12 червня 2015-го року.
«Є таке правило: повзи завжди тим шляхом, який ти вже розвідав. Я провів розвідку, знайшов дві сепаратистські розтяжки, і по-повз назад іншою дорогою. Це була моя перша помилка. Потім на землі я помітив скло. Відразу поду-мав про наших хлопців – будуть іти вночі, наступлять, вночі чути добре і будь-який сепар просто влупить чергу на звук. Думаю: попереджу хлопців. Уже через нього переступив, але потім вирішив це скло все-таки прибрати. Це була друга моя фатальна помилка. Я його підняв і зловив міну. Ось так, через скло, ніколи не міг такого собі уявити… Я відразу впав як підкошений, це буде, мабуть, найточніше слово. Як косою мене скосило. Праву ногу відірвало відразу, і вона бовталась на штанах тільки… На щастя, поруч були наші автоматник і кулеметник, які надали мені першу допомогу. Спочатку мене шпиталізували у Курахово, потім у Красногорівку, а далі вже гвинтокрилом доправили до Дніпропетровського госпіталю ім. Мечникова. Скільки часу все це зайняло, мені зараз важко сказати, час там ніби згущується…»
Зараз ветеран, який був одним із найстарших воїнів у своїй частині, вже знає всі хитрі і водночас смертельні пастки сепаратистів.
«Треба постійно бути уважним. Ось, наприклад, стоїть звичайна гільза, не буцай її ногою! Бо ти її буцнеш, а під нею міна. Наші на сепарський прапор сильно кидалися, просто як бики на червону ганчірку! Не потрібно цього робити, бо їх спеціально лишали замінованими…»
Вже у госпіталі до Анатолія дійшла звістка, що командир їхнього батальйону представив його до державної нагороди. Сьогодні груди ветерана прикрашають медалі, але він і досі ніяковіє, коли його називають героєм. Вороги позбавили його ніг, але не змогли побороти його дух і притлумити жагу до життя. Він так само сміється і жартує, як і до поранення. І більше переживає не за себе, а за свою кохану дружину «Люсічку», якій зараз, звичайно, дуже непросто.
«Я її довго обманював, – сміється Анатолій. – Дзвонив ледь не щодня. Сказав, що їду на 10 днів на перепідготовку, а сам провоював 2,5 місяці. Вона, коли приїхала у госпіталь, сказала: «Ти лежав наче мертвий»… Їй нелегко зараз. Бігає скрізь з моїми папірцями. Ви ж знаєте, яка у нас бюрократія. Ще в мене онука народилась і потрібно доньці допомагати. Другому онуку рік, і він у нас як ураган. Тому вона звільнилась з роботи, і всім допомагає. «Зашивається» з усіма нами, Люсічка моя».
Зараз у Анатолія багато планів на майбутнє. Він збирається змінювати Україну вже в тилу, тому вступив у спілку ветеранів АТО міста Бровари, і разом з такими ж небайдужими воїнами хоче конт-ролювати місцеву владу і чиновників. «Тут дуже багато байдужих людей. Вони думають, що війна десь там, дуже далеко…», – ділиться ветеран. А на запитання чи пішов би знову на фронт, якби можна було повернути час назад, відповідає: «Без вагань».
«Так. Я недарма втратив свої ноги, щось корисне таки встиг там зробити… Я мав захистити свою країну, свою сім’ю, майбутнє своїх онуків. І життя наше поступово налагоджується. В кінці січня у мого сина буде ще один онук і я стану дідусем уже втретє!
Фото: Олександр Мордерер; Тетяна Рубльова, ард-директор студії Олександра Мордерера
.jpg)
Обкладинка блогодійного номера «Viva! Переможці». Придбати спецвипуск можна тут: https://viva.ua/viva_peremogtsi.html. Усі кошти з продажу спецвипуску «Viva! Переможці» підуть на розвиток сучасного протезування в Україні.
Соціальний мультимедійний проект "Переможці" є спільною ініціативою Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах і реалізується за підтримки благодійного фонду Save Lives Together" та громадської організації pidmoga.info, а також клініки Valikhnovski medical center - clinic 311. Проект розповідає про історії бійців АТО та волонтерів, які втратили кінцівки під час подій на Сході України. Його основою стала серія фотографій відомого українського фотографа Олександра Мордерера та арт-директора Тетяни Рубльової, який демонструє, що люди з протезами – повноцінні члени суспільства, які, як і інші громадяни, є щасливими, красивими та повними сил для нового життя. В 2016 році фотовиставка буде представлена в кількох містах США та Канади. Куратор проекту - Соломія Вітвіцька, телеведуча новин ТСН на 1+1.
Viva! Лучший журнал о звёздах презентує спецвипуск про 18 дивовижних історій героїв. Всі кошти з продажу підуть на розвиток сучасного протезування в Україні.
Партнерами проекту є також телеканал UKRAINE TODAY, "Феєрія Мандрів" та Yakaboo, Romantik SPA Hotel.
Команда мультимедійного проекту VIVA! Переможці:
Іванна Слабошпицька, редактор журналу VIVA!; Соломія Вітвицька, ведуча новин ТСН, канал 1+1, волонтер; Олександр Мордерер, фотограф; Тетяна Рубльова, ард-директор студії Олександра Мордерера; Анна Гвоздяр, волонтер; Тетяна Захарченко, візажист; Віталій Панасюк, оператор, канал 1+1; Андрій Ушенко, асистент фотографа; Ірина Пилипенко, благодійний фонд SaveLives Together.
