Катерина знає, як важко наважитися на нове, але переконана: зміни — це не ворог, а можливість. Про страхи, зони комфорту та шлях до нового — у відвертій розмов для Viva!
— Катерино, поділіться з психологічної точки зору: чому зміни можуть лякати нас, навіть якщо ми їх самі хочемо?
Все дуже просто: це вихід із звичного. Мозок любить стабільність, навіть якщо це стабільне є далеким від ідеальної картинки життя, а нове – це завжди невідомість. Ми боїмося втратити себе, зробити помилку чи не впоратися і стати темою для пліток. Я завжди моніторю, що саме лякає клієнта у змінах, і з кожною причиною своя робота.
Але пам'ятайте, що страх – це частина шляху. Якщо він є, значить, ви ростете. Головне – не дати йому керувати вами. Зробіть крок вперед, навіть якщо відчувається тахікардія (посміхається).
— А чи було у вас таке, що ви прагнули змін, але боялись? Що допомогло зробити цей крок до нового?
Звичайно! Але я добре знаю свої фундаментальні цінності. І завжди наголошую, що людина спершу має познайомитися із собою, щоб жити краще життя і усвідомлювати свої психологічні процеси. Я колись не могла зрозуміти, чому мій життєвий ріст проходить через неприємні ситуації. Одна з них – вихід із зони комфорту, що є невід'ємною частиною покращення рівня життя. Тепер я досить часто сама створюю умови, де мені страшно. Коли зіштовхуюсь зі своїм «страшно», зазвичай, створюю проєкт. Виписую кроки, які мені треба зробити, хоч і страшно. Навпроти кожного пункту пишу бонус, який отримую за кожне виконання. Це може бути приємна емоція, якась річ, масаж, читання в тиші, подорож. Я привчила свій мозок отримувати кайф від страху чи виходу із зони комфорту. Це крута діюча практика, і мої клієнти завжди входять в такі проекти зі своїми запитами.
— Що для вас особисто означає «вийти із зони комфорту»? Чи завжди це потрібно для змін?
Вийти із зони комфорту – це як піти в зал після довгої перерви. Спочатку страшно, тіло болить, мозок кричить «Нащо тобі це?», але потім розумієш – без цього прогресу не буде.
Але чи завжди це потрібно? Не факт. Якщо ви і так біжите на межі вигоряння, вихід із зони комфорту – це не ще один стрес, а вміння зупинитися і дозволити собі відпочити.
Головне – розрізняти, чи ви розвиваєтесь чи просто мучите себе заради галочки «я не стою на місці»?
— Як особиста трансформація вплинула на ваш стиль роботи з клієнтами?
Я точно не теоретик. Все, що роблю у своїй практиці психолога, це науковий підхід + моя авторська методика, яку стовідсотково перевірила сама і ще більше ста моїх клієнтів. Я створила себе з соромʼязливої дівчинки зі слабкими особистими кордонами, яка працювала зранку до ночі, боялася протягом років сказати про підвищення, перебувала у співзалежних відносинах, у відкриту самодостатню впевнену жінку, яка має гармонійні стосунки вже у своїй власній сімʼї, близькість з батьками і роботу, від якої кайфую. Моя особиста трансформація дала мені поштовх, що все можливо! Тому різними методами – а я не наймʼякший психолог – доводжу своїх клієнтів до результату. У мене немає ніякого сумніву, що клієнт все зможе!
— Як зрозуміти, що настав час щось змінити у житті, а не просто перечекати складний період?
- Ви постійно відчуваєте втому та апатію. Не просто через навантаження, а від самої думки про свій спосіб життя, роботу чи оточення.
- Все дратує і не приносить радості. Навіть те, що раніше надихало. Відчуття, ніби живеш «на автопілоті».
- Заздрість до тих, хто живе інакше. Якщо помічаєте, що вас тригерять люди, які сміливо змінюють щось у житті — це знак, що ви теж цього хочете.
- Тривалий внутрішній дискомфорт. Якщо важко вже не тиждень і не місяць, а тривалий час, і ситуація не покращується — значить, чекати сенсу немає.
- Тіло починає сигналити. Безсоння, часті головні болі, емоційне вигорання — це не просто випадковість, а знак, що десь ви собі зраджуєте.
Якщо хоча б 2 чи 3 пункти відгукнулись — час не перечікувати, а діяти. Зміни — це не кінець стабільності, а початок чогось кращого.
— А що робити, якщо оточення не підтримує зміни або навіть намагається відмовити пробувати нове?
Люди можуть боятися втратити вашу стару версію або проєктують власні страхи. Ще багато людей не зацікавлені в успіху інших. Ви не зобовʼязані пояснювати свої рішення і навіть питати пораду, якщо не вважаєте цих людей авторитетом у вашому питанні. Найкраще – створити оточення однодумців. Тих, хто вже пройшов цей шлях або підтримує вас. Нове середовище = нова реальність.
Змінювати оточення теж буває дуже складно. Якщо уявити, що наше оточення – це хвилі, то коли ми тільки перейшли на нову і сильнішу – інтелектуальну, фінансову, авторитетну – відчуваємо себе перший час лузерами. Це відчуття лякає і ми повертаємося на минулу хвилю, блокуючи свій життєвий ріст. Тому дуже круто, якщо є психологічна підтримка у цей життєвий період.
— Катерино, як правильно ставити цілі, щоб вони не здавалися надто складними й не викликали швидкого вигорання?
Ставити їх реалістично, враховуючи власні ресурси та обставини. Якщо маєте перед собою великий виклик, як скажімо, повністю змінити професію, краще розбити мету на маленькі досяжні кроки, щоб кожен приносив відчуття прогресу й мотивував рухатися далі. Наприклад: визначитись з новим напрямом, обрати, де та в якому форматі проходитиме ваше навчання, встановити дедлайни. Замість того, щоб зациклюватися лише на кінцевому результаті, варто отримувати задоволення від всього процесу, адже це допомагає зберігати мотивацію в довгостроковій перспективі. Старайтесь бути гнучкими й дозволяти собі коригувати плани, якщо щось йде не так, без почуття провини чи розчарування. Крім того, необхідно пам’ятати про життєвий баланс, адже відновлення ресурсів — це не лінь, а необхідна частина продуктивного шляху до мети. І головне — не прагнути ідеальності, адже навіть невеликий прогрес завжди кращий за бездіяльність. Так що, step by step.
— Ще один страх – можливе відчуття провини за нерезультативність, коли не все вдається одразу – що робити з цим?
Якщо щось не виходить одразу, це не означає, що ви робите щось не так. Це означає, що ви щось робите. І це вже більше, ніж нічого. Раджу вести щоденник – кожного місяця зазначати свої результати, тоді хоч будуть реальні дані.
Почуття провини за «нерезультативність» – це пастка. Хочеться швидкого прогресу, але всі важливі зміни – це марафон, а не спринт. Якщо зараз здається, що рух надто повільний, зупиніться і подивіться назад: ви вже пройшли шлях, якого раніше навіть не уявляли.
Пауза – це не поразка. Відпочинок – це не відкат назад. Ідеального моменту не буде, а значить, ви вже достатньо готові, щоб продовжувати. Навіть якщо не все йде ідеально.
— Катерино, а як ви ставитеся до поразок і що радите людям, які бояться невдач?
Поразки – це не кінець, а перевірка: наскільки сильно ви цього хочете. Якщо щось не вийшло, це не означає, що ви не здатні. Це означає, що цей шлях потребує іншої тактики або більше часу.
Люди, які бояться невдач, часто застрягають у стані «краще не починати, ніж ризикувати та помилитися». Але найбільший ризик – це залишитися там, де ви є, просто тому що страшно зробити крок уперед.
Я завжди питаю себе чи клієнтів: «Що я втрачу, якщо спробую і не вийде?» і «що я втрачу, якщо навіть не спробую?» Відповідь на друге запитання завжди страшніша.
— Які маленькі щоденні звички можуть допомогти людині впевнено рухатися до змін?
- Ставити одну маленьку дію на день. Не глобальні цілі, а конкретний крок: «зробити дзвінок», «прочитати 5 сторінок», «відправити заявку». Маленькі дії = великі зміни.
- Хвалити себе за прогрес. Вести щоденник або просто ввечері згадувати: «що сьогодні я зробив(ла) для свого майбутнього?». Це допомагає бачити реальний рух уперед.
- Оточувати себе правильними людьми та інформацією. Читати, слухати, спілкуватися з тими, хто вже там, де хочете бути ви. Це змінює мислення і дає потрібний заряд.
— Якщо б ви могли повернутися в минуле і дати собі пораду в момент важливих змін, що б це було?
Я б сказала: «не бійся говорити, не бійся залишати людей, бо ти не будеш одна. У тебе є ТИ, і ти набагато сильніша, ніж тобі здається». Найсмішніше, що поки відповідала на це питання, зрозуміла, що так завжди говорю своїй старшій доньці (усміхається).
