Фільми, з якими вона працювала, з’являлися на провідних світових кінофестивалях, а зокрема й були номіновані на «Оскар. Ми поговорили з Валерією про її професію, українську кіносферу та новий фільм, де вона виступила продюсеркою — «Дім за склом», що виходить на екрани вже 30 січня.
— Ви маєте потужний список фільмів, із якими працювали як продюсерка. Як відбувся ваш перший фільм як продюсерки? Чи ви одразу розуміли, що вам це цікаво розвиватися саме в цьому напрямку, чи так склалися обставини?
Це кумедна історія, бо, дійсно, так сталися обставини. Взагалі я режисерка за освітою і зараз працюю над своїм ігровим режисерським дебютом «Завіса». Свій перший фільм, як продюсерка, я знімала (незалежно вже від університету) під час Революції Гідності, це було 10 років назад. Фільм називався «Син», історія розповідала про конфлікт у родині на тлі політичної кризи в країні і не тільки. Режисером був Філіп Сотниченко — батько мого сина, якого ми народили минулого року. Тож, Філіп відповідальний за те, що я зараз продюсерка.
— На якому етапі зараз «Завіса»? І які плани на неї?
Проєкт на етапі девелопменту. У мене є співсценаристка з Польщі, польські продюсери. Після того, як я пройшла курс у кіношколі Вайди, усе дуже закрутилось і зажило, чому я дуже рада. Наразі ми подаємося на фонд для отримання фінансування на девелопмент, адже нам потрібно зробити тести камер, знайти локації, взяти консультації і ще попрацювати над сценарієм. Але я в захваті від цієї роботи. І відкрию вам трішки «завісу»: плануємо знімати фільм разом із оператором фільму «Дім за склом», Олександром Поздняковим. Йому також подобається сценарій, і ми вже мали можливість познімати сцену з фільму в рамках мого навчання у кіношколі імені Вайди.
— Чи хотілося б вам цілковито перейти до режисури?
Цілковито, мабуть, що ні. Мені подобається змінювати діяльність. Я ще викладаю, і це мій спосіб переключати увагу, навіть відпочивати. Для свого режисерського дебюту я багато знімала як продюсерка, і вважаю це прекрасним навчанням, яке я зможу використати в своїй режисерській дебютній роботі.
— З якими фільмами вам більше подобається працювати – ігровими чи документальними?
Навіть не знаю, як на це відповісти. Я обожнюю документальне кіно. Як режисерка я поки не дозріла до цього, а от як продюсерка — більше. Але якщо відповідати на це питання, то все залежить від авторської команди. Я працюю і йду разом із режисерами, і не обираю проєкт тільки тому, що він документальний чи ігровий. Головне — історія та люди, які її розповідають.
— Чи вдається втримати баланс між продюсуванням та режисурою, особливо враховуючи, що минулоріч вийшла «Ля Палісіада», що стала подією, а зараз виходить «Дім за склом»?
Поки не вдавалось, зараз намагаюсь тримати баланс і фокусуватися на свій фільм. Розробка повнометражного фільму, особливо в умовах війни, — це не завжди швидко. І я навіть цьому рада, бо це дає час добре продумати всі деталі.
— Як ви долучилися до команди «Дому за склом»? Чим вас зачепила ця історія?
Це наш другий фільм із Тарасом. Ми разом створили фільм «Із завʼязаними очима», міжнародна назва — «Blindfold». Тож можна сказати, що Тарас став першим режисером, із яким я як продюсерка створила повний ігровий метр. Після роботи над «Blindfold» Тарас написав сценарій «Дім за склом» і дав мені прочитати. На той момент я була в активній фазі розробки «Ля Палісіади» і ще декількох коротких метрів, тому розуміла, що самостійно не потягну всі проєкти одночасно. Ми запропонували Ігорю Савиченку почитати сценарій і вирішили робити фільм на базі «Директорії Кіно». Я цьому дуже рада, бо Ігор — досвідчений і професійний продюсер, і я знала, що це можливість повчитись і попрацювати разом.
— В українському кіно багато жінок – продюсерок і режисерок, фільми яких стають хітами. Чи відрізняється Україна від світу в цьому? Чи ми в загальних тенденціях розвитку галузі?
Так, дійсно, у нас багато режисерок і продюсерок. Жінки також займають керівні посади: наприклад, Олеся Гончарук у Центрі Довженка. На мою думку, в українській кіноіндустрії немає вираженого сексизму. У світі це питання обговорюється значно гостріше. Я часто чую, як там акцентують увагу на гендері режисера, якщо вона виграє приз. Це іноді навіть створює більше нерівності, ніж вирішує проблему.
— Чи стикалися ви з сексизмом у роботі?
Ніколи. Я ніколи не відчувала дискомфорту чи якихось проблем через те, що я жінка. Це для мене велика тема для обговорення, але, чесно кажучи, мені є що сказати про інші види булінгу, але не про сексизм.
— За останні три роки ви неодноразово представляли українське кіно за кордоном. Як там сприймають нашу кіноіндустрію в цілому? Ми все ще дивна екзотика чи поступово стаємо повноправними членами європейської кіносфери?
Українське кіно вже не сприймається як екзотика, але я б сказала, що ми все ще формуємо свій голос у світовій кіноіндустрії. Останні кілька років продемонстрували, що наші історії — сильні й унікальні, а наші фільми регулярно потрапляють у програми великих фестивалів і здобувають нагороди.
— Як перші глядачі за кордоном сприйняли «Дім за склом»?
На Варшавському кінофестивалі фільм сприйняли з великим теплом. Особливо глядачки, які підходили до Тараса після показу, щоб подякувати за цю історію. Багато з них говорили, що впізнавали в головній героїні себе або відчували, що хотіли б мати її рішучість і силу. Мені здається, це головний показник того, що фільм працює на емоційному рівні.
— А перші українські глядачі? Чи відрізняється сприйняття цієї історії?
Так, українські глядачі завжди сприймають історію трохи інакше, бо вони глибше розуміють соціальний, історичний і культурний контекст. Є речі, які для наших людей є очевидними, але можуть не читатися закордонною аудиторією. Водночас, загальна емоційна складова фільму універсальна, і це дозволяє йому працювати для всіх глядачів, незалежно від їхнього бекграунду.
— Як гадаєте, якби повномасштабне вторгнення не відбулося, фільм сприймався б якось інакше, чи це позачасова історія?
Я думаю, що це позачасова історія. В її основі — пошук себе, міжособистісні стосунки, внутрішні переживання. Такі теми завжди знайдуть відгук, незалежно від історичних обставин. Повномасштабне вторгнення, звісно, додає фільму нового виміру, але це не обмежує його актуальність. Ми знімали кіно про життя, а не про війну, і це робить його універсальним.
