Акторське подружжя Вікторія Литвиненко та Сергій Стрельніков ведуть доволі закритий спосіб життя — не дають інтерв’ю і не спілкуються з пресою. До сьогодні у них не було спільної фотосесії, хоча пара разом уже сім років. Для Viva! актори зробили виняток. Адже 14 жовтня на «1+1 Україна» виходить нова надихаюча й драматична історія «Лікарка за покликанням», заснованого на історії життя «Охматдиту» в перші 50 днів повномасштабного вторгнення. Вікторія і Сергій вперше за свою кар’єру зіграли подружню пару на екрані. Про те, чи змінили ці ролі їхні стосунки в реальному житті, про кохання, ревнощі і не зіркове життя читайте у великій та відвертій розмові.
— Вітаю, Вікторіє, Сергію. Це наша перша з вами розмова для Viva!, тому почнемо з самого початку. Розкажіть, якими були перші враження одне від одного? Коли ви познайомились — за яких обставин, як це було?
Вікторія: Ми знайомі дуже давно, ще за студентських часів, коли жили в гуртожитку театрального університету. Вперше побачили одне одного ще за часів студентства, але більш тісно почали спілкуватись лише на зйомках серіалу «Володимирська, 15». Робота стала тим поштовхом, після якого ми зійшлись із Сергієм.
Сергій: Я побачив Вікторію, зрозумів, що вона буде гарною партнеркою по майданчику. Завжди ціную в акторах те, які вони партнери на знімальному майданчику. Це багато про що говорить. Ми з Вікою, якщо можна так сказати, поціновувачі одного стилю «акторського кунг-фу». Працюємо за однаковими формулами. Мені це дуже сподобалося. Пізніше я більше дізнався, що Віка за людина, вона мені ще більше сподобалась і мене потішила та новина, що ми будемо працювати разом. Мені Віка подобалась як жінка давно, ще за часів гуртожитка. Вона мені не вірить, коли я їй про це кажу, але це правда.
В: А мені здається, що Сергій мене не памʼятає з тих часів. Бо періодично він зі мною навіть не вітався.
С: А я не вітався, бо думав, що Віка зі мною не привітається.
— І до ваших перших спільних зйомок не було ніяких спроб залицянь?
В: Ні, абсолютно нічого не було. Мені здається, залицянь і на зйомках не було. Я вже не пам’ятаю, як все це трапилося з нами...
С: Трапилося все само собою. Так, як мало трапитись, так і трапилось.
В: У мене історія була дуже проста. Перед проєктом ми зустрічалися з режисером. Коли увійшов Сергій і я його побачила, одразу зрозуміла, що це мій майбутній чоловік. Моя жіноча інтуїція мене не підвела (посміхається).
С: До того, як ми з Вікою почали працювати разом і стали парою, певний час я був один. Це був мій свідомий вибір. Чекав ту саму, єдину. Коли побачив Вікторію, зрозумів — ось вона! А коли познайомився ближче, пересвідчився, що це моя жінка.
— Вікторіє, поділіться все ж таки, що вас зачепило в Сергієві? Почуття гумору, те, як він дивиться на вас або про що говорить? На що ви звертаєте увагу в чоловіках?
В: Розкажу, як це працює, принаймні у мене: я бачу і одразу розумію, що це моя людина. До речі, щодо почуття гумору у Сергія – рідко, але влучно. Мені хочеться, щоб він частіше жартував. Ти просто розумієш, що це саме він, та половина, яка десь блукала і знайшлася. Я періодично питаю Сергія, чому ми так довго ходили і не перетиналися?
— Тобто ви одразу зрозуміли, що це справжнє кохання?
В: Ми сім років разом, хоча могли розійтися через рік. У свідомому віці прийняли рішення одружитися, у нас є син.
Чи достатньо цього, щоб сказати, що це справжнє кохання? Я не знаю, поговоримо про це років через десять. Кохання перевіряється часом.
— Яким було ваше весілля?
С: Весілля не одразу зіграли, бо з такими характерами, як у нас, треба навчитися жити разом.
В: Ми з Сергієм інколи дуже емоційні.
С: Я інтровертна натура і інколи легко спалахую, коли на аргументи Віки треба знайти свої аргументи, ну, як зазвичай все це відбувається у подружніх пар. Коли виникає якесь питання, ми можемо доволі емоційно поговорити одне з одним.
— Хто з вас більше йде на поступки?
С: Звісно, я як чоловік більше йду на поступки. Підходжу до цього більш раціонально.
В: Коли мене захоплює емоція, мені потрібен час, щоб пристрасті заспокоїлись, але я також іноді йду на поступки.
— Пари, коли починають жити разом, прописують своє «зведення правил». Розкажіть про правила у вашій сім’ї.
С: Відповідальна за побут у нас Віка. Я, звісно, намагаюся їй у всьому допомагати.
Завдяки Вікторії я повністю виключив алкоголь зі свого життя. Це псувало мені здоров’я і стосунки. Стало зрозуміло, що з цим треба щось робити. Саме Вікторія стала поштовхом. І це змінило моє життя. Наш син не бачить нас у стані сп’яніння, у нас взагалі немає вдома алкоголю. Мені не властиво це вже сім років. Вікторія мене підтримала. Я дуже ціную це. Так має бути.
— Дуже добре, що ви можете про це говорити відкрито, бо алкоголізм – одна з найпоширеніших проблем у сім’ях, про яку воліють замовчувати.
В: Можливо, приклад нашої сім’ї надасть комусь певний поштовх. Я дуже вдячна Сергію, що він пішов мені назустріч. Зрозумівши, що він готовий піти на це, я його підтримала. Тепер це перетворилося на наш спосіб життя – безалкогольний. По-перше, з’явилося стільки сил...
С: А ще з’являється багато прихованого часу, який забирає алкоголь.
В: Пусті розмови за келихом вина з подружкою часто перетворюються на пляшку, і потім ти стільки всього наговорила, що на ранок прокидаєшся з думкою: «Навіщо я так багато розказала?». Життя без алкоголю – це дуже класно. Зранку можеш планувати щось з дитиною, а не лежати в алкогольній комі ще пару днів після гарної гулянки.
— Розкажіть про своє весілля.
В: У нас було невелике весілля, і кожного разу, як його згадую, мені хочеться знову вийти заміж за Сергія. Це був класний і щасливий день нашого життя.
С: Коли я забирав Вікторію з салону краси, і ми мали їхати на локацію, де відбувалося весілля, я зустрів чоловіка, який грав на волинці. Одразу вирішив, що Вікторія має йти до вівтаря під звуки шотландської волинки. Бо мені подобається все шотландське.
В: У когось могла б звучати скрипка чи оркестр, але реально саме в нас мала звучати волинка (сміється). Це дійсно про нас. Це такий цікавий збіг обставин.
— Після весілля був медовий місяць?
В: Я через день пішла на знімальний майданчик. Так само і у Сергія були зйомки. Насправді ми не люди відпочинку. Ми з чоловіком за наше спільне життя тільки два рази з’їздили кудись відпочити. Коли немає дітей і ми залишаємось вдома вдвох – це вже відпочинок для нас.
— Що робите у такі дні відпочинку?
С: Ходимо в кіно. Спочатку розбігаємось по своїх справах: я, наприклад, йду на спортивний майданчик. Потім їдемо в кіно.
В: Потім обговорюємо, сподобалося чи ні. Якщо це продовження, то можемо одразу подивитись попередні частини. Так було з «Матрицею», наприклад. З Сергієм я передивилася всі мужицькі фільми.
— За вибір фільму у вас відповідає Сергій?
С: Справа в тому, що ми любимо хороше кіно. Звісно, що жанри нам подобаються різні. Наприклад, один з перших фільмів, на який я потягнув Віку, був «Дедпул».
В: Та ні, ми пішли на «Інтерстеллар», і ти сказав, що це повна фігня, тобі не сподобалось.
С: Так, це абсолютно не наукова фантастика. Мені більше сподобався на цю ж тему космосу «Місяць» із Семом Роквелом у головній ролі. «Дедпул» ми пізніше подивились – це хуліганський фільм, іронічний погляд на комікси. Мені він здається дуже цікавим. Тим більше там класні постановки екшену, а я сам займаюсь постановками бойових сцен в кіно. Мене тягне в таке кіно і мені цікаво в ньому.
В: Фільми завжди обирає Сергій. Він краще в цьому орієнтується. До речі, у нашого Сільвестра така розвага на ніч – він просить мене розповісти про своє дитинство. Каже: «Мамо, розкажи, що ти робила, коли була маленька». Я кажу, що це було так давно, що я вже не пам’ятаю. Розповідаю, що малювала, ходила на танці. Якось мені сказав: «Мамо, мені тебе шкода, бо ти бідно жила, в тебе не було ні телефона, ні планшета». Потім підійшов Сергій, і він його почав так само розпитувати. Зараз синові 5 років, він хоче про нас більше дізнатися. Сільвестр нібито з нами знайомиться.
С: У нашій сім’ї заведено багато розмовляти. Оскільки у нас навіть не підключене ніяке телебачення, ми можемо просто сидіти і спілкуватися. От нещодавно говорили про космос.
В: Сергій дуже багато всього знає, він як енциклопедія. В разі чого, я дітей відправляю до Сергія, і сама з задоволенням його слухаю. А ти тільки його зачепи – може годинами розповідати щось.
— Якщо син вас розпитує про історії з дитинства, то, може, ви поділитися і з нами якоюсь?
С: Розкажу, як я в 5 років приручив собаку. Ми жили у Ставищенському районі, село Журавлиха, хата стояла на краю села, а поруч на пагорбі – закинутий цвинтар. Батьки були медики, завжди багато працювали, часто залишалися на чергуваннях в лікарні, тому я часто сам десь ходив, гуляв. Якось зустрів великого пса, вівчарку, ходив до неї один день, другий, третій. Я його приручив і привів додому. Ми з цією собакою подружилися.
— Побут і фінанси – найпоширеніші причини для суперечок у родинах. Як ви розподіляєте ці сфери і чи викликають вони тертя у вашій парі?
С: Принести додому води, викинути сміття – це на мені. Все інше на Вікторії. Віка дуже гарна господиня. Якщо вона не встигне якусь тарілку покласти в мийку, то без проблем, я її помию. Розуміючи, скільки на її плечах, допомагаю, як можу. Фінанси у нас спільні. Кому скільки треба, той стільки і бере грошей. Зараз ми не робимо великих покупок, не той час.
В: Усі великі покупки ми зробили ще до війни. Я не купую одежу в магазинах. Всі речі, в яких я ходжу, це вінтаж. Не бачу сенсу скуповувати масмаркет, всі ці однотипні речі, а потім декілька разів вдягнув – і тобі вже не хочеться це носити. Мені подобаються речі та прикраси з історією.
— Розкажіть про дітей. Які стосунки між ними?
В: Хороші стосунки. У них велика різниця – Варварі 12 років (донька Вікторії від попереднього шлюбу з актором Романом Ясиновським – прим. ред.), а Сільвестру – 5.
Вони конкурують тільки в маминих обіймашках. Якщо я когось обійняла і поцілувала, інший одразу каже: «А мене?»
— Варвара допомагає у вихованні братика?
В: Я вважаю, що це неправильно — напружувати старших дітей тим, щоб вони сиділи з молодшими. Я поважаю доньку і розумію, що вона не завжди хоче посидіти з братиком через свої справи. Я її не змушую. Вони дуже люблять одне одного, сумують, якщо в розлуці. Вони чудові, найкращі в світі діти.
— Чи думали ви вже про майбутню освіту доньки?
В: Варвара хоче втекти зі школи після 9 класу, кудись йти отримувати профільну освіту, і я її розумію. Донька дуже гарно співає, в неї гарний слух. Вона хоче бути оперною співачкою. Але це поки що тільки мрії, можуть і змінитися з часом. Бо до цього вона хотіла робити жінкам манікюр, тобто її бажання дуже швидко змінюються. Варвара підліток, поки що не впевнена в собі, але я вірю в неї і в її співочий талант. Просто треба більше займатися вокалом.
— Розкажіть, звідки таке незвичне ім’я у сина – Сільвестр?
С: Я хотів назвати сина Шоном. Як Шон Пенн, Шон Коннері.
В: Коли я завагітніла і ми ще не знали, хто в нас буде, Сергій був упевнений, що це буде Шон. Тому ми з самого початку були націлені, що то буде хлопчик. Я подумала – Шон Сергійович, мабуть, складно дитині буде жити в Україні з таким ім’ям…
С: Я тоді не знав про існування мультсеріалу «Баранчик Шон». Віка мені каже: «Ти хочеш, щоб його діти називали баранчик Шон?»
В: Просто Сергій ще тоді не орієнтувався в мультиках, а в мене вже була Варвара і я розумілася в них. Тому зрозуміла, що треба знайти таке ім’я, котре перекриє цю ідею фікс Сергія. Я сіла, відкрила книжку з чоловічими іменами і побачила там Сільвестра. Зрозуміла, що Стрельніков Сільвестр Сергійович – нічого прекраснішого не може бути.
С: Коли прийшов додому, і Віка мені повідомила, що знайшла для нашого сина ім’я Сільвестр, я сказав: «Ну от чому це не я придумав?». Воно, до речі, не таке вже й рідкісне і незвичне для нас – раніше було доволі розповсюджене в Україні до більшовицької навали. До речі, мою першу вчительку в школі у селі Розкішна Ставищенської громади звали Світлана Сильвестрівна. Згадайте Ступку Богдана Сильвестровича. А ще дуже зручно, коли я кричу на майданчику «Сільвер!», то повертається тільки один – мій син. Йому дуже підходить це ім’я.
— У серіалі «Лікарка за покликанням» ви вперше зіграли сімейну пару. Чи довго вагалися?
С: Не вагалися. Нам добре працюється разом, бо в нас одна акторська школа. Мені дуже комфортно працювати в кадрі з Вікторією. Ми добре знаємо одне одного. Я знаю, де вона поставить паузу, а вона знає, як я буду тримати сцену. Інша справа, коли історія стосується якихось гострих кутів, наприклад, коли доводилося грати зради, мені було важко. Бо я кохаю свою дружину. Ми все одно залишаємося людьми, хто б що не казав про акторську професійність.
В: Я все одно на майданчику дивлюся на Сергія як на свого чоловіка. Напевно, найвищим професіоналізмом є, коли ти приїжджаєш на майданчик і забуваєш, що це твій чоловік, сприймаєш його тільки як партнера по зйомках. Нам якось треба досягти цього рівня.
Ми все одно залишаємося подружжям, і нам не чужі людські емоції, зокрема й ревнощі.
— Коли є такі сцени, ви виходите з павільйону чи залишаєтесь?
В: За сценарієм я застукала чоловіка з іншою і мала відіграти це. Це непросто, я не буду казати, що ми якісь суперлюди і не зважаємо на такі речі. Треба вчитися тримати себе над ситуацією, але в таких обставинах це складно. Медитації в поміч. В якийсь момент я зрозуміла складність цієї ролі, стирається межа між справжнім життям та роллю. Я завжди переживаю за своїх героїнь, хочу, щоб у них все було добре. Ми закінчили зйомки, пристрасті вщухли, і я подивилася перші серії «Лікарки за покликанням», але вже не як дружина, а як глядач.
— Чи ревнуєте одне одного?
С: Ми не даємо приводів. Ми за чесність. Якщо я розумію, що моя дружина може подобатися іншим чоловікам, бо Вікторія дуже красива, я не можу до цього ставитися дуже спокійно. Тому так, звісно, що я ревнивий...
В: Але Сергій вміє це так приховувати, що мені здається, що він абсолютно не ревнивий.
С: Коли тобі подарували троянди, то, пам’ятаю, що нервувався сильно з цього приводу. Приходжу додому і бачу великий букет троянд. Троянд рівно стільки, скільки їй років. І я причепився до дружини – звідки в тебе ці троянди? Пам’ятаю, як завівся через це. В свою чергу я намагаюся своїй дружині не давати приводу ревнувати.
В: Це правда, Сергій не дає жодних приводів.
— Але ж, мабуть, після гучної прем’єри «Довбуша» був сплеск жіночої уваги до Сергія?
В: Прихильниці, слава богу, до нас додому не приходили.
С: Я дуже своєрідно ставлюся до популярності. Я вважаю її тягарем. Не в цьому сутність професії актора. Я люблю знімальний процес, але не люблю «продавати» кіно. Приходити на пресконференції і пояснювати, чому я саме так зіграв тут чи іншу роль. Я її вже зіграв, це і є висновок. Подивіться кіно і ви все зрозумієте. Тому я бачу сенс в своїй роботі зовсім не в пресконференціях і не інтерв’ю. Я так якось самовиховався. Етап зоряної хвороби я проходив давно. Мене дуже тяготить популярність і впізнаваність. Коли мене запитують на вулиці: «Це ви?», я кажу: «Ні, не я». Тому що ті, хто до мене підійшов, вони знають, хто я, а я не знаю, хто вони, і мені від цього некомфортно. Я люблю жити своє просте життя. Я ніколи не був зіркою і не хочу, щоб мене так називали. Я не селебріті. Я навіть придумав такий жарт – я не зірка, я комета. Я просто залишаю слід. Мене напружує, коли про мене багато говорять, обговорюють моє життя. Оця велика увага до мене сильно обтяжує.
В: Я така сама, не люблю в буденному житті бути впізнаваною. Коли, наприклад, я з дитиною на майданчику або в супермаркеті і не «при параді». А до тебе підходять і питають: «Це ви?» А ти стоїш з візком продуктів, заклопотана і думаєш: «Ну чому саме зараз ви до мене підійшли?». Насправді дуже мало бонусів від цієї впізнаваності. Але бувають.
— Повертаючись до «Лікарки за покликанням», скажіть, чи перенесли ви щось із власного подружнього життя до стосунків своїх персонажів?
В: Кохання. Зіграти це почуття дуже складно, щоб тобі повірили. На противагу – так, як сваримося ми, більше ніхто не свариться. І так натурально зіграти сварку можуть тільки ті, хто і в житті вже сварилися між собою (сміється).
— Чи вплинули ці ролі на ваші стосунки?
В: Ми стали набагато більше розмовляти одне з одним. Я насправді навіть вдячна за ці ролі, тому що так багато ми не розмовляли ніколи.
— Тобто на восьмому році життя ви стали одне з одним більш відвертими?
В: Так. Здебільшого на емоціях, на «гормоні кохання» люди одружуються, а потім, коли цей гормон перестає виділятися, кохання ніби проходить. А потім люди дивляться одне на одного і думають, а що вони роблять разом. Я не знаю, чи виділяються у нас ще якісь гормони по відношенню одне до одного, але те, що наші почуття стають все більш міцними, це правда.
Мабуть, тому що люди спочатку закохуються в образ, який собі вигадали, а коли з часом розуміють, що цей образ не співпадає з реальною людиною, тоді стосунки псуються і закінчуються.
В: Ми ніколи не грали одне перед одним ролей, одразу показали себе справжніми. Грати треба на майданчику, на сцені, але не в житті.
Моя життєва порада: не намагайтеся нікого змінити, прийміть людину такою, якою вона є. А потім вирішіть, чи зможете прожити з нею своє життя. Адже життя у вас одне.
Дивіться серіал «Лікарка за покликанням» з 14 жовтня о 20:00 на каналі 1+1 Україна.
Фото: Олександр Демиденко
