— Максе, по-перше, як ти? Це твоє перше інтерв'ю за весь час повномасштабної війни. Розкажи, де ти був, коли почалося вторгнення? Чим займався всі ці місяці?
Коли почалася війна, я був удома в Києві. Я, як і всі, не вірив чуткам і не збирав валіз. Як і всі українці, був приголомшений і розгублений! Але дуже швидко зорієнтувався, що робити, бо багатьом потрібна була допомога. Люди миттєво організовувалися у волонтерські центри та штаби, в одному з яких я допомагав. Це волонтерський штаб Світлани Легкої, який з першого дня війни відчинив двері свого бомбосховища, де був їхній офіс, для сотень людей. Потім була допомога у деокупованих містах – Ірпінь, Буча, Бородянка та інших.
Під час війни Макс волонтерить у штабі Світлани Легкої
— Хто з твоїх близьких залишився у рідному Харкові? Як у них справи?
Моя бабуся, яка мене виростила, весь час була в Харкові і відмовлялася їхати — як і багато людей похилого віку, які бояться залишити свої домівки, чомусь думаючи, що так вони їх захищають. Жодні умовляння не діяли. Сестрі вдалося забрати бабусю, лише коли в її квартирі не стало світла, води та опалення. Моя біологічна мама — медсестра, вона залишилася працювати у шпиталі на Харківщині. Мій дядько з першого дня на фронті, і він один з тих, кого мало не взяли в кільце у Сєвєродонецьку. Але, дякувати Богу, він живий і здоровий.
— Чи спілкуєшся з кимось із колег-танцівників зараз? Чи підтримуєш зв'язок з Дмитром Дікусаром, який з перших днів пішов на фронт?
Зараз моє коло спілкування дуже звужене: спілкуєшся тільки з тими, з ким працюєш, волонтериш. Але про Діму Дікусара, звісно, знаю. Відчуваю вдячність і гордість за нього!
— Як ти ставишся до тих колег, які обрали сторону агресора? Адже не секрет, що у росії залишилося багато відомих українських танцівників.
Люди, які вибрали бік агресора, перестали для мене існувати. Сьогодні немає відтінків і виправдань, є сторона світла та темряви, і ми все робимо все, щоб перемогти. Так і буде.
— За що ти зараз живеш? Як виживаєш? Чи була в тебе фінансова подушка?
Як і мільйони людей, я втратив роботу та заробіток. Подушки не було, і, чесно кажучи, було складно, але все це ніщо порівняно з втратою житла та близьких. Усе в нас ще буде! Всі ми віримо в це.
Макс Єжов і Оля Полякова в грузинському шоу «Танці з зірками»
— Як ти опинився на проєкті «Танці з зірками» у Грузії?
Мені зателефонували продюсери і запросили до проєкту. Я не знав, з ким танцюватиму, продюсери хотіли інтригу — і вони її отримали. Ми з Олею Поляковою були приємно здивовані та зрозуміли, що грузинські «Танці» покликали нас як повністю українську пару, щоб представити Україну в Грузії, яка дуже підтримує Україну й українців. Скрізь українські прапори, десятки тисяч біженців з України знайшли притулок у цій гостинній країні, тисячі дітей навчаються у спеціально створених українських школах.
Представляти Україну і сказати Грузії дякую — наша місія на проєкті. Ми танцюємо лише під музику українських артистів, і в кожному номері показуємо українців по-різному, адже ми і є різні: люблячі та драматичні — у номері під «Океан Ельзи», драйвові — під Руслану, горді — під Джамалу, веселі та запальні — під Вєрку Сердючку. Але завжди — про українців та Україну.
Танцівник захоплюється тим, як тепло грузини приймають українців
— Чи дивився ти виступи Джамали на польських «Танцях»? Поділися враженнями та своєю професійною думкою.
Джамала — видатна українська співачка, яка з початку вторгнення всіляко привертає увагу світової громадськості до війни в Україні, і її участь у польських «Танцях» несе насамперед цю благородну місію разом зі збором грошей на допомогу Україні, і вона зібрала дуже багато на сьогоднішній день. Джамала танцювала дуже гідно!
— Розкажи про ваші стосунки з Олею Поляковою. Що змінилося у ній за час війни?
Я спілкувався з Олею по телефону з перших днів війни і чув її в різних станах — від повної розгубленості до набуття нею знову сили та рішучості допомагати своїй країні. Коли у неї з'явилася ця можливість, вона знову стала тією Олею, яку ми всі знаємо, але, мені здається, ще сильнішою та людянішою. Вона багато допомагає приватно, адресно, і також масштабно, стаючи обличчям великих благодійних проєктів, таких як «Разом нас мільйони. Протези для Незламних» (збір на біонічні протези військових та цивільних, які втратили кінцівки) та Childhood Without War (евакуація дітей-сиріт із небезпечних міст України та забезпечення всім необхідним).
— А що змінилося в тобі самому?
Мене війна змінила, як і кожного українця. Я став патріотом своєї країни, почав говорити українською і зрозумів, що немає милішого місця на землі, ніж моя Батьківщина.
Фото надані Максом Єжовим
