Ексклюзивно для Viva.ua Леся Нікітюк розповіла про допомогу переселенцям, хейтерів-росіян, реаліті «Пара на мільйон» та зйомки нового сезону «Le Маршрутки».
— Лесю, з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну ви вже стільком людям допомогли, що вас навіть почали називати чарівницею. Розкажіть, як почали волонтерити, як все «закрутилося»?
Хмельницький став транзитною зоною для людей, які втікали з гарячих точок. Близько 140 тисяч осіб проїжджали повз блокпости в нашій області. Їм потрібно було організувати місця для ночівлі, яких хоч і було облаштовано багато, але спальних місць все одно не вистачало. Мені у міськраді дали добро на організацію прихистка, я зв’язалася з директором школи, в якій навчалася, і за півдня скупила більшу частину матраців. Також багато позносили люди з району. Ми закупили постільну білизну, рушники, засоби гігієни. Паралельно виносили парти, стелили матраци, звільняли класи, запускали їдальню. Це було непросто, бо треба і продукти закупити, і одразу почати готувати. Люди їхали вранці, в обід, ввечері, вночі. Ми організували цілодобову гарячу лінію, благо, через мій Instagram-акаунт інформація дуже швидко поширюється. Паралельно я почала займатися гуманітарною допомогою — ми зв’язувалися з волонтерами з інших країн, яким постійно розповідала, що займаюся прихистком, і нам потрібно це, це і це. Люди почали надсилати гуманітарку тоннами — це і постільна білизна, і засоби гігієни, і памперси. Треба було займатися логістикою — знайти склад, водія, фуру.
Це такий стан… Ти страждаєш, постійно в шоці, але оскільки допомагаєш людям, тобі воно теж допомагає — є відповідальність за людей, дітей. Не можна розкиснути і втратити свідомість, щоб тебе відкрапували від нервового зриву. Ми всі працювали на безкоштовних засадах 24/7. За 4 місяці поселили приблизно 2670 дорослих, десь 340 дітей та близько 100 тварин. Останні три тижні прихисток не поповнювався переселенцями. За законом, у нас можна жити 2-3 дні, тому що немає спеціальних умов — людина не може довго спати на одному матраці… Коли чисельність почала скорочуватися, ми почали класти кілька матраців один на одний, а коли бабці приїжджали, то робили їм ліжко з 8-10 матраців, бо вони не могли нагнутися й лягти на підлогу. Люди перестали виїжджати, я думала: погано це чи добре? І мені сказали, що, певно, добре — значить, ЗСУ роблять успіхи, нові території росіяни не захоплюють. Усіх, хто був у прихистку, ми розселили, допомогли знайти житло.
До речі, ми ще й навчилися правильно розподіляти гостей нашого прихистку. Людей із немовлятами — до тих, хто не проти вночі, можливо, прокидатися від дитячого плачу. З собаками й котами — теж в окремі кімнати, бо в когось алергія, когось тварини нервують…
— Як підшукували для них житло?
У нас були дівчата на ресепшині, які чергували по змінам 24/7. До них зверталися люди з усіх питань, а ті вже передавали їх мені. Наприклад, приїхали 50 людей, і ми уточнюємо їхні плани — одна сім’я хоче їхати на Закарпаття, десять сімей їдуть за кордон, 2-3 планують лишатися у Хмельницькому. І ми починаємо «трусити» ріелторів, вони надсилають нам різні варіанти — від безкоштовних до дорогих. Просила і в Telegram-каналі, і в Instagram, і через газети шукали, і сама їздила по ближніх селах під Хмельницьким, зідзвонювалася з власниками порожніх будинків, просила поселити туди переселенців. Мені і квартири давали, і величезні знижки робили. Насправді коли я підняла кіпіш, то до моїх батьків стояла черга з людей, які казали: «Ми там чули, що Леся шукає дім для переселенців, ми готові допомогти». Це все було під моєю відповідальністю. Потім у ті хати ми привозили все, що потрібно, — посуд, пральні машини та ін. Якщо в якійсь хаті не було води, то люди самі купували насос, кидали в криницю і таким чином виходили з ситуації.
Дуже багато було срачів щодо підвищення цін на житло. Розповім з власного досвіду. У мене були платоспроможні люди, які звикли жити в дуже хороших умовах, їм потрібен був будинок із гаражем, басейном, щоб діти не відчували перепаду між цим житлом і домом. Готові 30 тисяч платити? Готові. Все, будь ласка. А хтось звертався і просив знайти житло максимум за 5 тисяч. Ось, будь ласка, вам квартира за п’ять — підходить? Підходить. Треба знайти безкоштовно? От вам соціальне житло — подобається? В’їжджайте.
Коли почалося обурення, що хтось здає дім за 300 тисяч… Я знайшла той дім за 300 тисяч, там 9 спалень. Тобто туди може влізти 40 людей, то 300 тисяч поділити на 40 — це менше ніж 10 тисяч гривень на місяць, комусь ця ціна може й підійти. Я взагалі зараз проти будь-якого срача, в якому сходиться українець і українець. Роблю все, щоб його завершити, тому що такі моменти зараз грають на руку ворогу.
— Як вам вдалося дійти до таких величезних масштабів? Звідки це все «добро» брали і де його зберігали, як розподіляли? Адже, судячи зі світлин в Instagram, об`єми гуманітарної допомоги просто фантастичні.
Я дуже вдячна, що мені довіряють. На мене почали виходити незнайомі люди, яких навіть ніколи не бачила, але з якими ми вели роботу всі ті місяці. Дехто з підписників надсилав мені величезні об’єми допомоги зі Швейцарії, Естонії, Іспанії. Сухофрукти чекала з Туреччини. Я організовувала машину, на кордоні все перевантажували і привозили мені в Хмельницький на склад. До речі, самі волонтери теж між собою ділились. У нас склад на 25 тисяч квадратів. Мені здавалося, що це дуже багато, але на розподіленні стояло по 30-40 тонн — це гуманітарка для переселенців, військових, продуктові набори. Мені допомагали це все пакувати та відправляти брат, невістка, друзі. У мене немає свого фонду, я не збираю грошей — це суто на зв’язках і дружбі. Вдячна всім, хто допомагав.
— Окрім цього, вам ще й вдавалось усіх підбадьорювати й підіймати настрій. Олександр Педан розповідав, що він скоординувався з вами та Дядею Жорою, і ви разом організовували майстер-класи та інші розважальні програми для мам з дітками, аби відволікти їх від страхіть війни. Які з цих моментів вам найбільше запам'яталися?
Вдень я займалася гуманітарним складом, логістикою, прихистком, продуктами, людьми, будинками. А вночі відкривався культурний фронт. Ми збиралися з друзями та писали пісні, жарти, придумували меми, щоб підтримати людей. З Дядею Жорою та Педаном їздили по прихистках, які організували місцеві територіальні громади в районах — це Білогір’я, Теофіполь, Шепетівка, Славута, Волочиськ, Кам’янець-Подільський. Ми приїжджали з дружнім візитом, сходилися сім’ї, діти, місцеві волонтери організовували солодощі, ми фотографувалися, співали «Червону калину» та гімн, обнімалися. Діти дарували нам листівки, ми також дарували їм листівки з автографами. І за день отак по 3 прихистки об’їжджали.
— Як дітвора реагувала, коли бачила вас?
Та це взагалі! Така радість. Я в ці моменти забувала про все й хотіла просто зробити ще більше, щоб ті діти були щасливі. Вони зараз дуже швидко подорослішали, не хочеться, щоб у них це дитинство забирали. Тому ми гралися, обіймалися. Фото — це взагалі. Найкращий сюрприз — отримати фотку з Лесею, яку вони бачили по телевізору. Це дуже класно працює. А я тішуся, що в мене так склалося життя, що я була в тому телевізорі. Ну, і ще буду, звісно (усміхається).
— Проєкти з вами вже повернулися в ефір. Наприклад, «Пара на мільйон», який був знятий в 2021 році. Це ваше перше реаліті в якості ведучої. Важко було опанувати нову роль?
Спочатку вела його, як і решту проєктів, але потім у мені відкрилася інша сторона ведучої — не та, яку всі знали до цього. Раніше я змагалася з чоловічою командою і боролася за перемогу в «Хто зверху?», відкривала нові країни та локації, розповідала про тревел, була гідом для всієї країни. А тут зіткнулася з людськими стосунками, і процес мене настільки затягнув, що я перестала говорити звичні фрази, змінилися мої тон та поведінка.
Коли надійшло запрошення вести реаліті «Пара на мільйон», зрозуміла, що це велика відповідальність. Адже в ньому люди будують стосунки, це вже не «хі-хі-ха-ха», як у «Хто зверху?» Погодилася стати ведучою лише після того, як дізналася, що на проєкті буде психологиня. Вона дуже допомагала і учасникам, і мені самій.
— Як змінив вас проєкт?
Хлопців-учасників часто булили, як і мене в дитинстві, коли дражнили через зріст. Їх — з багатьох причин. Згадувати про якісь свої дитячі травми були неприємно — тільки забула, тільки стала гарна, тільки зібрала три мільйони підписників… Звісно, не хотілося підіймати неприємні спогади. Але і хлопцям, і мені проєкт допоміг попрацювати над собою. Здається, інколи психологиня ходила частіше до мене в гримерку, ніж спілкувалася з учасниками (усміхається).
— Розкажіть, як так сталося, що ви з паном Степаном Гігою зіспівалися? «Цей сон» став вашим новим хітом.
В одну з творчих ночей прийшла ідея написати «Цей сон». Мій друг Михайло Мартинюк — один з авторівувсіх моїх пісень — каже, мовляв, давай випускати. Я відповідаю: «Ти що, треба ж попросити дозволу в маестро!» Моя менеджерка зателефонувала Степану Гізі, а він сказав: «Хочете співати пісні — пишіть свої». Тоді я подумала, що треба зробити так, аби він цю пісню почув. Якщо скаже, що дурниця, то вже тоді все. Але якось ми ту пісню йому пропхали, він почув, зателефонував і каже: «Треба випускати». І ми випустили пісню, зараз он Гіга з концертами їздить, бачите (сміється).
Наш народ добрий, співучий, гостинний. У нас так багато талантів. Згадайте — по 300 сторіз у кожного було, як він їде за кермом і щось співає. Ми це любимо, у нас і мова така мелодійна та співоча. Людям треба навіть у такий страшний час виживати, щоб їх щось заряджало. Подивіться, скільки зараз пишеться українських пісень! У житті ще наша естрада так не функціонувала, як зараз. Це такий антистрес. Слухаєш пісню — і просто на хвилину відключаєшся й заряджаєшся. А якщо вона ще й позитивна, то вдвічі більше заряджаєшся.
— Вірите у віщі сни?
Вірю! Я взагалі люблю всякі езотеричні штуки. Люблю молитися — мені дуже допомагає. Коли починаються тривоги, читаю псалом 90. Це працює! В будь-якому намоленому місці трапляються дива — виліковуються люди, наприклад. А зараз вся країна молиться! Це дуже важливо.
— Вам зараз сняться сни? Які?
Мені не сняться жахи. За весь цей час у мене був один страшний кошмар. Що ми з мамою зайшли в торгівельний центр, і раптом хтось каже, що йде наступ, під’їжджають танки. Я відчула страх. Почуття, коли тебе зараз можуть вбити, рознести все… Що треба втікати.. Відчула це максимально реально. Такого не показують у найстрашніших жахіттях…
— Допомагаєте мамі по господарству? Судячи, зі світлин в Instagram, у вас там чудовий трояндовий сад.
Ой, мама і троянди — це окрема історія. Їдемо по вулиці: «Лесю, зупинися! Шо це таке в неї цвіте? А ну, сфотографуй. Їдемо в «Дачник»!» Приїжджаємо в «Дачник»: «Покажи фотографію, мені треба отаке». Купуємо, садимо, їдемо далі: «Ой, шо це таке красиве цвіте? Сфотографуй, нам теж треба таке посадити!» Словом, насадили вже стільки, що тут все в квітах, немає як пройти. Але воно так додає настрою. Дивишся зараз, як пташки літають, квітки розквітають, і живеш як ніколи. Коли люди розуміють, що може статися що завгодно, вони живуть як ніколи. Зараз думайте не про те, щоб відкладати гроші, а про те, щоб насолоджуватися миттям. Не куштували ті суші — скуштуйте, не ходили на масаж — сходіть. Не відмовляйте собі, бо треба жити зараз! Не слід цього боятися й соромитися, якщо ви при цьому допомагаєте та донатите.
— Скучаєте за столицею, друзями, улюбленою роботою на телебаченні? Коли плануєте повертатися в Київ?
Я їжджу в Київ. Вперше, коли приїхала, побачила руїни на власні очі. Любила пити каву на заправці в Стоянці — її більше немає. При в’їзді в Київ відкривається класний вид на столицю біля одного з пологових будинків, і я завжди думаю: «О, вже от-от». А зараз дивишся не на це, а на розбомблений пологовий. Там діти мають народжуватися, а не вмирати… У мене залилися очі слізьми, ледь доїхала. Обіймалася з консьєржкою, сусідами. Хтось залишився, багато хто виїхав. Але ми з усіма були на контакті, вони все знімали: як перебігали в інший дім, як повз наш будинок снаряди з «Градів» літали. Це було постійне онлайн-спостереження. Дівчата в моїй улюбленій пекарні поруч із домом заливалися слізьми, коли ми зустрілися.
У квартирі все затхнулося… Наче ж чистоту лишала, просто забула про кілька букетів, які за ці місяці згнили, проросли, знову згнили і знову проросли (сміється). Навела лад, перебрала речі — взяла, щоб роздати людям, з друзями зустрілася. Зрозуміла, що мені зараз немає що робити в Києві, у Хмельницькому я корисніша. Моє життя у столиці здебільшого будувалося на роботі, вона займала відсотків 80.
А зараз знімаємо третій сезон «Le Маршрутки», то заїжджаю в Київ. Перед цим маршрутку поставили на ремонт, бо в ангар, де вона стояла, прилетіло дві ракети. Одна розірвалася та зробила з нашої маршрутки решето… А один снаряд не здетонував, його знешкодили, і він досі стоїть в ангарі.
Я не хотіла ремонтувати маршрутку. Хотіла, щоб вона їхала, як є, щоб усі бачили її розтрощеною. Вона зараз, як українська душа — прострелена, порвана, поранена. Та в нас, українців, ця душа є. На відміну від москалів.
Фото: пресслужба
