Герой АТО Руслан Яриш: "Моя мрія – стати на ноги й катати візочок з дитиною"

Одноліток української незалежності, десантник Руслан Яриш кидає у багажник машини кілька сумок. Вмощується на передньому сидінні, за кілька секунд розбирає свій візок і просить покласти до речей. На момент нашої зустрічі він лікувався у приватному медзакладі під Києвом – тож ми з Русланом їдемо з броварської лікарні на зйомки «Переможців», а потім хлопець одразу вирушає додому в Миколаїв. На день народження своєї донечки та її концерт у школі.

«Машині вже три тисячі кілометрів – саме час на техогляд, – уважний Руслан помічає біля керма наліпку
«92 тис. км» і 95 тисяч на лічильнику. – Мастило треба поміняти. Бо почне більше бензину жерти. Це тобі дипломований автослюсар каже».

«Цікаво» – взагалі ключове для Руслана слово. Йому було цікаво служити в армії, цікаво серед нових людей, цікаво спілкуватися з дочкою-другокласницею. Але понад усе цей цікавий до життя хлопець мріє знову ходити.

Фото: Олександр Мордерер

Влітку 2014 року Руслана підстрелив снайпер. Куля зачепила спинний мозок. Відтоді хлопець не може ходити. Прогнози лікарів – різні. Найгірші він уже спростував, бо може сидіти, самотужки кермувати автівкою і навіть планує повернутися до армії.

Коли переїжджаємо залитий сонцем Дніпро, Руслан дивиться у вікно на куполи Лаври і згадує: «Ми усією палатою вирішили піти на концерт органної музики. Іноді я по кілька днів слухаю Моцарта, Шопена, Баха – мені цікаво».

З 15 років самостійно заробляв гроші. Вчився на автослюсара і водночас де тільки не працював: на мийках, складах, у перевезеннях. Тоді я вже жив із бабусею у передмісті Миколаєва. А народився і виріс в селі Червона Українка Миколаївської області.

Потрапив у рідну 79-ту аеромобільну бригаду в 2011-му. Пішов на «срочку». Два роки потому зустрівся із товаришем, з яким ділили на службі одну тумбочку біля ліжок. Він запропонував разом вступити на контракт. Я погодився.

Служив у штурмовій роті, згодом відібрали у розвідку. Кожен день вчилися. Стрільби, польові виходи, участь у міжнародних навчаннях спільно з арміями західних країн. Займалися інтенсивною бойовою підготовкою. На початок війни мали всі необхідні знання.

У березні 2014 року перекривав Крим. Отримали наказ стати за кілометр від Армянська. Поїхала одна рота і один взвод. Чоловік 70 нас було – так і мали стримувати наступ ворога. Ніхто нічого наперед не думав. Ми виконували накази і присягу: захищали територіальну цілісність України. Потім нас перекинули на схід.

На Донбасі мене підстрелив снайпер. Це сталося 19 червня поблизу Ямполя. Поставили завдання зайняти терикон. 25-та бригада відступала з великими втратами, а ми йшли на прорив. Вели колону. Я сидів на броні. Майже одночасно по мені спрацював снайпер і прилетіла граната. Тобто спочатку була куля, я впав на землю, і практично наді мною ще стався вибух.

Обкладинка нового спецвипуску журналу «Viva! Переможці». Придбати спецвипуск можна в кіосках із пресою в усіх містах України, крім зони АТО й АР Крим. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО.

Друга частина соціального мультимедійного проекту  «Переможці» - спільна робота команди Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах.

Проект «Переможці» - це і вражаючі фото, створені Олександром Мордерером і Тетяною Рубльовою, і відеоарт з неймовірними кадрами зі знімального майданчика, і цикл сюжетів новин ТСН, і спеціальний благодійний випуск журналу VIVA! Переможці.

У кадрі – люди з необмеженими можливостями, ветерани АТО та паралімпійці, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу! 15 нових надихаючих історій про мужність та перемоги над собою, над болем, над обставинами.

Партнерами «Переможців» стали: Андрій Мацола, засновник Центру практичної допомоги захисникам України AXIOS, Міністерство закордонних справ України, Національний паралімпійський комітет, благодійний фонд «Серце воїна», Клініка доктора Валіхновського, туристична компанія «Феєрія», RunUkraine, організатори візиту Ніка Вуйчича в Україну агенція Key Strategy, дизайнер Андре Тан.

Наші досягнення: За перший рік існування проекту ми здійснили всеукраїнський та світовий виставковий тур. Виставка відвідала 15 країн та 18 міст. За цей час більше 20 млн людей дізналися про проект.

Спецвипуск «Viva! Переможці 2» - 15 надихаючих історій про ветеранів АТО та паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу й жаги до життя.

«Команда Viva! сьогодні представляє новий спецвипуск «Viva! Переможці», який став логічним продовженням мультимедійного проекту «Переможці». Благодійний номер вже можна придбати в кіосках преси по всій Україні», - сказала головний редактор журналу Viva! Іванна Слабошпицька.

Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО.

Три дні пролежав у комі. У Харківському військовому шпиталі, куди доправили вертольотом і прооперували. Куля зачепила спинний мозок і легеню. Потім перевезли до Києва: 13 днів лежав у реанімації, півроку – в інших відділеннях. Відтоді триває епопея з реабілітацією. Харків, Ізраїль, знову Харків і от зараз – приватний медичний заклад у Броварах.

Моя мрія – стати на ноги й катати візочок з дитиною. Я розумію, що може знадобитися не один рік. Але я вірю у себе і готовий працювати.

Все життя не помічав людей у візках. Звичайно, у шпиталі вже й сам до візка пристосувався, й бачив інших поранених «на колесах». Але до глибини душі вразили діти. У реабілітаційному центрі якось побачив. Ціла групка маленьких інвалідів-візочників. ДЦП, може, ще якісь діагнози. Запам’ятав близнят років п’яти, Ваню і Русика. Дивився, як вони борсаються з лікарем, і розумів, що мені пощастило. Принаймні якийсь період свого життя я мав змогу відчувати, що таке повноцінний рух. А вони від народження не знають, як це – ходити.

Опустити руки чи боротися – залежить від людини. Є сильні духом, є слабші. Треба шукати свою власну мотивацію і не бачити в кожній проблемі кінець життя. Моя мотивація – сім’я і дитина.

Піти в нічний клуб – для мене не проблема. Спочатку комплексував: ввижалося, що на мене скоса дивляться. А потім в один момент прийняв свою нову особливість. Мені взагалі подобається бути серед людей, керувати автомобілем, бачити щось нове. Рух – це життя. Повірте, це не просто красивий вислів.

Я не інвалід, а поранений. Хоча, звісно, мене дратує, коли на парковці біля магазину аби-хто займає місця, позначені для людей з особливими потребами. Або коли приїжджає на виклик таксист, дивиться на тебе, розвертається і їде без пояснень геть.

Вірю, що Бог дає стільки випробувань, скільки ти можеш витримати. Що ж, отже, він вважає мене сильною людиною. І це теж непогана мотивація, погодьтеся.

Зберігаю вдома дитячі малюнки і прапор десантури. У шпиталі хтось подарував. До війни я взагалі не уявляв, що люди можуть у таких масштабах відривати від себе і віддавати іншим. Що вся країна нестиме пораненим їжу, ліки, одяг, здаватиме кров. Що народ на руках підніме свою армію.

Ненавиджу, коли хтось прикривається формою. Все це голосне биття себе в груди, мовляв, я воював, мені всі винні. Військовий виконує професійний обов’язок і не повинен підкреслювати свою винятковість перед цивільними. Я про війну взагалі можу говорити лише у дуже вузькому колі друзів.

Хочу знову служити в армії. Зараз збираю купу папірців, аби повернутися на службу, на якусь тилову посаду. Принципову згоду в частині отримав.

У своєму будинку поставив пандус самотужки. Витратив більше 14 тисяч гривень. Ним на повну користуються мами з візками, дітки, старі люди.

Після поранення запропонував коханій піти від мене. Влаштувала мені за це… Ми одружилися прямо у військовому шпиталі 9 липня 2014 року. Донечка Поліна (Руслан офіційно удочерив дитину своєї дружини – Прим. авт.) ходить у другий клас. Попри юний вік, вона мій справжній друг.

Мені бракує неба та адреналіну. Хочу стрибнути з парашутом у парі. Але поки понад усе – мої заняття. Щодня з 10-ї ранку до 7-ї вечора, з перервами, звісно, роблю вправи під наглядом медиків. На проект прийшов показати людям, що треба боротися і за себе, і за країну. Так само відчайдушно, як я борюся за можливість ходити». 

Фото: Олександр Мордерер; Тетяна Рубльова, арт-директор студії Олександра Мордерера