За довгу кар’єру в шоу-бізнесі Олі Цибульській приписували численні романи з відомими чоловіками, сина від DZIDZIO і навіть таємний шлюб з олігархом. Ексклюзивно для Viva! Оля Цибульська зізналася, що з початку повномасштабної війни вмовляла чоловіка врешті вийти з тіні, бо більше не могла тримати жодних секретів від тих, з ким переживає одне горе і ховається в одних бункерах. Фотопроєкт на підтримку безпритульних тварин, які постраждали від війни, — пропозиція, що надійшла як ніколи вчасно. І це відчули обидвоє.
Без зайвих сенсацій і недоречного пафосу: чоловік Олі Цибульської і батько її сина Нестора — Сергій. Вперше перед очима цілої країни.
– Олю, Viva! нарешті рада познайомитись з містером Х, який вже більше 10 років робить тебе щасливою. Чим займається твій чоловік?
Оля: Працює в сімейній компанії, пов’язаній з виробництвом. Зараз, окрім цього, значну частку його діяльності займає волонтерство.
– Цікаво, що Оля завжди відверто ділилася з аудиторією подробицями свого особистого життя, іноді доволі пікантними, але не розкривала імені чоловіка. Чиїм було це табу?
Сергій: Моїм. В цьому була загадковість і секрет, це додавало іскри нашим стосункам. А ще я категорично не хотів публічності — вона обтяжує. Та і досі не хочу, якщо чесно. Але я розумію, наскільки важливо для Олі бути відвертою зі своєю аудиторією, особливо в ці часи.
– З чого почалося ваше кохання? Хто перший зізнався у почуттях?
C: Вперше я побачив Олю ще в дошкільному віці, мені було років п’ять. На той момент Оля жила за шість хат від мене в нашому рідному містечку, в Рівненській області. В тому віці для мене така відстань була паралельним всесвітом, та якимось дивом я тоді таки туди потрапив. Чомусь ця зустріч запам’яталася мені надовго. Їй тоді було чотири.
За кілька років, коли я був вже в другому класі, а Оля, відповідно, в першому, ми разом співали “А мій милий вареничків хоче” на одному зі шкільних свят. Тому офіційно перший дует в Олі був таки зі мною (сміється). Та ми не дружили, я був зразковим вчительським сином, а Оля — місцевою зіркою з купою друзів та активним соціальним життям. В 14 (моїх) ми знову зустрілися на сцені, цього разу під час гри в КВК. За кулісами я намагався привернути увагу компанії дівчат і робив це своєрідно — показово їм лимони, очікуючи бурхливої реакції. Та Олю таки не вразив — на той момент вона була в тусовці дорослих і крутих, до неї залицялися хлопці, які давно закінчили школу.
Пройшов рік, була весна. Абсолютно неочікувано, на довгій перерві після другого уроку, Оля зустріла мене на сходах і запропонувала погуляти разом. Отак просто і прямо. Я був в шоці. На першому побаченні (а воно було для мене першим в житті і страшенно хвилюючим) ми ходили до ставка — гуляли і говорили. Про що — чесно, не пам’ятаю. Але чітко пам’ятаю, що ми зустрілися о 20:00, Оля була одягнута в світлі джинси і темно-зелену блузу з дрібними квіточками. Тоді я ще не зрозумів, що закохався, але вже знав, що безмірно чекаю на наступну зустріч.
Хто перший зізнався у почуттях — теж не пам’ятаю. Та за 3 роки я зробив їй першу пропозицію, тоді ми вже жили в Києві, куди я перевівся з Львівського університету заради Олі. Кажу першу, бо загалом їх було три. Чи чотири? (сміється).
О: З чого почалось кохання? З того, як він взяв мене за руку на першому побаченні. Ніби струм пробіг. Ніякого зв’язку з еротикою чи підвищеною активністю гормонів той жест не мав. Від слова зовсім. Ми взагалі поцілувалися через “вічність”.
Йокнуло так, ніби склався пазл. Я навіть злякалась. Бо Сергій швидше нагадував льодяний океан, ніж гарячого мачо, про якого мріють старшокласниці.
Хоч лусни, я не пам’ятаю наших зустрічей в ранньому віці на спільній вулиці. Тоді мене більше цікавила гра в резинки. Спільний виступ… Хм. Пам'ятаю, як бісило, що на мою сцену пустили ще якогось хлопця. А от період КВК — кльовий. Мусік був єдиним, хто не намагався взяти мене штурмом, подарунками, компліментами і рештою банальних під’їздів.
Він якось вдало підсвічував мене. Не знаю як це пояснити. А ще для нього я завжди в першу чергу — Оля. Дівчинка, людина, а не зірка. І тоді, коли я виступала на місцевих подіях. І коли виграла Першу Українську Фабрику Зірок, і коли моя пісня вперше зазвучала з усіх радіоприймачів, і зараз, коли збираю овації на концертах у всіх куточках України. Вміння бачити людину, а не її соціальні регалії і заслуги — рідкісна риса сьогодні.
Зізнався першим Мусік. Десь за півроку. Я трималась як могла. Такі трофейні моменти для чоловіків мають багато сенсу. Тому піддалась (сміється).
– Чи є у вас різниця в віці і яка?
О: Я на життя мудріше, ніж він (сміється).
С: Наша різниця — рік і три з половиною місяці.
– Чому ви робили паузу у стосунках?
О: Я вірила “експертам”, що сім‘я і кар’єра одночасно не можливі. Тільки з часом зрозуміла, що у більшості експертів не склалось ні там, ні там. Швидше так вони пояснювали свої результати. А потім наважилась жити за своїм сценарієм і бути щасливими. Сергій на мене не тиснув ніколи.
С: В мене не було пауз. Були напруження.
– Що стало переломним моментом, коли ви зрозуміли, що це все справді серйозно?
С: Ще в нашому рідному місті я повертався з чергового побачення і за рогом дому прийняв своє перше серйозне рішення в житті — я хочу бути з Олею завжди.
О: У Парижі. Після довгої перерви він прислав мені лист, написаний від руки, і квитки. “Якщо ти досі відчуваєш, те що і я, — чекаю в Борисполі”.
Ми полетіли. А там було стільки розмов про життя і вічність. Стільки правильного мовчання. Стільки тепла, що привезли звідти Нестора. В ключові моменти життя — відповіді звучать гучніше запитань.
– Які риси ви цінуєте одне в одному?
С: Вибуховість, відданість своїм принципам, бажання постійно вдосконалюватися.
О: Надійність. Як би не кидало життя — він поруч. Знає, коли мені потрібен особистий простір, а коли тісні обійми. А ще не граємось в перетягування ковдри. Ми — рівноцінні стіни нашого сімейного храму. Бо руками тримаємо для сина небо.
– Яка Оля в побуті? Кажуть, з артистами жити непросто.
С: Думаю, зі мною жити не простіше (сміється).
О: Прикривати схильність до побутової незграбності високою професією артиста — тупо. Сил, часу і терпіння на побут дійсно не вистачало до війни. Але я організовую чистоту і запашну їжу вдома. Як — моя справа. Коли маю натхнення і час — печу щось смачне сама. І кажу, що купила, щоб не звикав.
– Це правда, що у вас не було весілля?
С: Оля так і не змогла визначитися з локацією.
О: Для мене весілля — це робота. Я рекордсмен України з кількості проведених весіль. Їх майже 800. Бачила усі можливі сюрпризи і сценарії. У день народження сім’ї хотілось щирості, а не реакцій на знайомі фішки під камерами. Тим паче, ніхто ліпше мене таке свято не проведе (сміється).
– Чи ревнуєте одне одного? Зважаючи на численні скандали у ЗМІ, приводів ревнувати у чоловіка було чимало. Взяти хоча б Дзідзьо. Як чоловік реагував на чутки про роман Олі?
С: Насправді, колись я шалено ревнував. Постійно і до всіх. Причому, ще до того, як ми почали зустрічатися. Мені було дуже складно змиритися з тієї величезною хвилею уваги, яка впала на Олю з популярністю. Особливо чоловічої. Дуже довго мені це не давало спокою і гризло зсередини. Та потім я усвідомив, що інших варіантів в мене нема — популярність Олі лише росла. В якийсь момент прийшло усвідомлення, що ці ревнощі не можуть і не мають стати на заваді нашого майбутнього — я люблю Олю, ми маємо бути разом і я їй довіряю. Все інше не має значення. Зараз будь-який зародок такого відчуття перетворюється в приємну азартну гру. Я приймаю її і її роботу з усіма наслідками.
О: Ревнощі — класна штука для “пускання іскор” і гарячих примирень. Вони, звичайно, є. Але більше нагадують бульбашки на просекко, ніж привід для істерик. Напевно тому, що давно подорослішали, а значить не сприймаємо одне одного як власність. І не граємося в “одне ціле”. Ми — двоє свідомих повноцінних людей, що люблять одне одного і тому вирішили бути разом. Сім‘я — це про довіру. Якщо її нема — нема сенсу щось пояснювати.
– Олю, чи не думала ти повністю присвятити себе материнству?
О: Я в материнстві повністю. З моменту усвідомлення, що ми хочемо сина. А ще я повністю в професії. З моменту власного дитячого усвідомлення, що буду артисткою. Я буду це поєднувати, скільки житиму. Неідеально, з помилками, десь допускаючи ляпів. Обираючи час з дитиною замість вигідних гастролей і класну зйомку кліпу замість казки перед сном. Але інакше — це не я. Це про вміння бути щасливим. Найкращий практичний урок для сина.
– Які думки ви з чоловіком намагаєтесь вкласти в голову сина?
С: Ніякі. Основне — власний приклад. Думки в нього мають формуватися самі, ми впливаємо на нього прикладом і даруємо враження. Нам важливо, аби в нього складалася власна думка, тому спілкуємося як з дорослою людиною.
О: Дійсно ніяких думок. Принципи — так. Про добро і зло. Особливо зараз, під час війни. Конспект розгортається прямо перед носом. Болючий урок. Нестор отримує усі відповіді на питання, які ставить. Важливо, щоб у нього була ця потреба — цікавитись, сумніватись, вивчати, аналізувати, отримувати відповідь і формувати свою думку.
– Ви вже пояснюєте Нестору принципи, за якими слід обирати партнера життя?
С: Навряд він стикається з таким питанням нині, в 7 років. Вірю, що значною мірою також працюватиме ефект наслідування.
О: Я не можу пояснити, за яким принципом в моєму житті з’явився Сергій. Так сину і скажу: якщо можеш пояснити словами — це не воно.
– У чому секрет міцних і тривалих стосунків?
С: Багатогранність любові, яку ви разом розвиваєте. Бачити хороше в своїй половинці і використовувати відмінності як об’єднуючий клей, як доповнення одне одного.
О: Жити як кіт з кицею. В кожного є свій простір і свій куток. Двері в домі не замкнено на ключ, а привідкрито. Щоб кожен мав можливість піти, коли захоче. І спільна емоція, яку більше не знайдеш ніде, з ким би не пробував. Ми разом доти, доки будемо це відчувати.
Хочу посміятись над нашими порадами з тобою за 50 років. Бо вірю, що ми спробуємо ще не один секрет. Дай Бог.
Бекстейдж зйомки для Viva! в інтерв’ю Аліні Доротюк:
Мета фотопроєкту: підтримка безпритульних тварин, що нині знаходяться на піклуванні ЛКП “Лев” — ветеринарно-стерилізаційного центру для тварин у Львові. І теж щодня страждають через страшну війну, яку розпочала росія проти України.
Більше за все допомоги потребують хворі чотирилапі, які потрапляють на підприємство з серйозними травмами. У зв’язку з тим, що в ЛКП “Лев” немає необхідного медичного обладнання, місцеві лікарі не мають змоги надавати повний спектр необхідних ветеринарних послуг.
Зробити благодійний внесок можна на сайті, в розділі “Donate”/ “На лікування тварин”.
На фотографіях з Олею, Сергієм і Нестором — собаки Зара (1 рік), Кор (5 років) та Шерхан (1 рік).
Попри складну долю, кожен з них досі не розчарувався в людях, вірить в дива та чекає на свою домівку.
Фото: Марта Сирко
