— Розкажіть, будь ласка, трохи про себе. Як усе починалося?
Я народилася на Прикарпатті, в регіоні, де музика — не просто мистецтво, а частина повсякденного життя. Пісня лунає на свята, в будні, в родині, в церкві. Там я вперше зрозуміла, що хочу бути вчителем музики. Я навчалася в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника. Отримала червоний диплом магістра з музичної педагогіки. Потім понад 11 років працювала в Рошнівському ліцеї — викладала музику, організовувала концерти, керувала гуртками. А ще до того — була директором Будинку культури в селі Стриганці. Кожен день був присвячений естетичному вихованню. І я бачила, як це змінює дітей. Музика відкриває, формує, зцілює.
— Що стало поштовхом до переїзду до США? І як ви адаптувались у новій країні?
Переїзд був пов’язаний із особистими обставинами та війною. Це не був легкий крок. Нове середовище, мова, культурний код. Але я одразу знала, що маю продовжити свою місію. Музика — мій інструмент не лише професійний, а й життєвий. Я почала з волонтерства, участі у фестивалях, викладання музики у вихідні при українській церкві. З часом з'явилися більші можливості. Я стала вчителем музики у дитячому садочку, культурною координаторкою в Cherry Creek School District, де допомагаю українським дітям адаптуватися до американської шкільної системи, не втрачаючи мову, пісню, національну ідентичність. Мене також запросили до компанії DiversifiED Consulting — як українського культурного навігатора. Це дає змогу вибудовувати мости між культурами.
Зоряна Герман в Instagram: @zoriana.herman
— Ваша музична діяльність не зупинилася. Розкажіть про сцену у США.
Сцена — це місце сили. Разом із донькою ми виступаємо на різних подіях: Global Fest, Colorado Ukrainian Festival, Ukrainian Rally, International Cultural Days. Ми виконуємо українські пісні, колядки, народні композиції, а також сучасні твори. Часто готуємо програми до Дня Незалежності, Різдва, свята Миколая, Дня матері.
Люди, які ніколи не були в Україні, плачуть від почутих пісень. Вони відчувають щось глибинне. Музика говорить серцем. Це і є моя місія — нести голос культури.
— Як сприймають українську музику американці?
Із захопленням. Багато хто вперше чує наші інструменти, нашу мелодику, наші гармонії. Часто після виступу підходять і питають: "Що це була за пісня? Де можна її ще почути?" Особливо зворушують моменти, коли наші діти, які народилися або виросли вже тут, починають співати українською. Це неймовірно. Це перемога культури над асиміляцією. Українська пісня — як код, який живе попри все.
— Ви також займаєтеся прикрасами. Як виник бренд LLS Kolosokk?
Паралельно з музикою я завжди любила творити руками. У США я почала шукати форму, в якій могла б передати українську душу через предмет. Так народилися прикраси — брошки-мотанки, сережки, кулони. Вони натхненні етномотивами, природою, символікою. Кожна прикраса — як маленький оберіг. І не лише для українців. Їх купують американці, канадці, представники інших культур, яким цікаво доторкнутися до нашої естетики. Ярмарки, фестивалі, онлайн-платформи — це ще один шлях поширення культури. LLS Kolosokk — це моє творче альтер-его.
— Ваша донька теж співає. Як ви залучаєте дітей до культури?
Усе починається з прикладу. Коли дитина бачить, як мама співає, виступає, готує костюми, вона сама хоче долучитися. Евеліна з 3-х років на сцені. Ми разом готуємо номери, слухаємо музику, обговорюємо зміст пісень. Я не змушую — я запрошую. Діти тонко відчувають щирість. І саме через музику я намагаюся передати найголовніше — любов до своїх коренів. Донька — моя найкраща подруга на сцені. Її очі, коли вона співає — це найбільше натхнення.
— Що стало найбільш емоційним моментом за кордоном?
Я згадую один фестиваль. Ми з донькою виконували колядку. І я побачила в залі літню жінку, яка плакала. Після виступу вона підійшла до мене і сказала: "Я 25 років не чула цієї пісні. Ви повернули мене додому". Оце і є сенс. Можна будувати кар’єру, збирати нагороди, але жодна грамота не зрівняється з таким моментом. Мистецтво — це зв’язок, який не рветься навіть через океан.
— Ви маєте багато визнання. Розкажіть трохи про це.
Я брала участь у конкурсах "Учитель року", "Слов’янський вінок", "Я — зірка" та інших, отримувала подяки від відділів освіти і культури, судила вокальні фестивалі. Також я є членкинею музичної асоціації "Музичний Всесвіт". Але для мене головне — це не титули. Головне — це діти, які хочуть вивчати українську пісню. І ті дорослі, які знаходять у ній себе заново. Усе, що я роблю, я роблю від серця. Можливо, тому це працює.
— Які ваші плани на найближче майбутнє?
Я мрію про створення українського культурного центру у Колорадо. Це має бути простір, де звучить мова, де діти можуть навчатися мистецтву, де дорослі мають змогу ділитися спогадами, де живе український дух. Це буде місце сили. Я вже працюю над концепцією, шукаю партнерів. Вірю, що все складеться.
— І наостанок — що ви побажали б українцям у діаспорі?
Будьте собою. Пам’ятайте, хто ви є. Пам’ятайте, звідки ваш голос. Співайте, навіть якщо не сцена. Розмовляйте, навіть якщо акцент.
Плетіть українські символи в життя нових країн. Бо культура — це не музей. Це ми. І коли ми її несемо — вона живе.
