Зовсім поряд вирувало життя, а тут було темно, прохолодно й тихо. Перед камерою з професійним освітленням, театрально вирізняючись на темному тлі, стояв стілець. Все ніби застигло в очікуванні чогось важливого. За мить застиглість зникне, простір оживиться, стане пульсувати й промовляти - ми почнемо розмову з Інесою Кравченко - жінкою, яка досить таки осяжно змінює простір навколо себе. І це неможливо не відчути.
- У вас часто буває так, що люди після розмови з вами говорять про внутрішні зсуви? - запитала я після інтерв'ю, коли камера уже вимкнулась.
- Часто, - відповіла Інеса. - Дивовижно, коли ми виходимо на певний рівень спілкування, то в середині зустрічі в кожній людині ніби відкривається цей особливий вимір - справжність. Він розпізнається за радісним хвилюванням в серці, за тим, як загоряються очі. Тоді виникає щось спільне між нами. І це більше, аніж просто розмова.
Досить непросто передати літерами більше ніж просто розмову, але я спробувала. І сподіваюсь, що вдалося висловити найголовніше - усвідомлення, як саме запалюються зорі й вибудовується вільна країна вільних людей.
У вас великий і різноманітний бізнес: важке машинобудування, видавництво, івент-майданчики, торговий центр. Як вам вдається все це поєднувати?
Інеса. Це питання зацікавило й мене саму. І я зрозуміла, що відчуваю весь свій бізнес як усесвіт, який поєднує дуже різне. Що його об'єднує? Сенс. Усе починається з нього. Куди ти йдеш, що втілюєш, чим “годуєш” простір бізнесів? А далі - цінності, спілкування, взаємодії, спільне благо. Ніби поняття абстрактні, але саме вони дають налаштування: яку конкретну мету обирати, як конкретно вирішувати питання, куди спрямовувати увагу. Я іноді думаю, що цей мій всесвіт, моє таке господарство - це ніби Україна. І нам усім, попри несхожості, дуже важливо знайти стратегію, сенс і те спільне, яке поділяють усі.
А який це сенс?
Це любов. А далі - людина, взаємодія з навколишнім середовищем. Якщо формулювати більш прагматично, то це людиноцентричність, екоцентричність, спільне благо. Все це і є любов. Для мене любов - не просто якесь абстрактне, романтичне поняття. Це дуже реальна присутність у всьому, що оточує, те, з чого створений цей світ.
Якщо ми вже порушили тему любові, то одразу запитаю, що для вас любов у парі?
Інеса. Важко відповісти на це питання. Бо любов - велика сила, яка одночасно і зцілює, і творить, і допомагає долати перепони, і надихає, і дає надію. Це неймовірний дар людині від Бога. Потенціал любові - це резервуар всередині нас, який здатен вмістити того, хто і є любов'ю.
А щодо стосунків, то я думаю, що це ще більший дар для людини. Можливість, навіть перебуваючи у власних ілюзіях, доторкнутися до любові як до закоханості. У ті моменти, коли ти забуваєш про себе і приймаєш іншого, ніби розчиняючись у ньому, але водночас краще відчуваючи себе і свою цінність. Закоханість - ніби спалахи тієї Любові, якою просочене все навколо. Звісно, потім люди повертаються у свої матриці й починають бачити не лише прекрасні риси партнера, тоді закоханість іде у внутрішні глибини і повертається звична обмеженість. У цьому і чималий виклик, і велика можливість. Нам потрібно одночасно пам'ятати і цей початок, і кожну обмеженість. Виклик - у вмінні налаштуватись одне на одного в ті моменти, коли стикаємось з реальною людиною, її переживаннями, її тарганами. Одночасно треба бачити і своїх тарганів. А тут важливо, аби завжди був третій у парі. Як Бог каже: «Я поміж вас». Тобто треба пам'ятати про те, що ці випробування дані нам навіщось.
У мене була молитва для проживання кризових, конфліктних ситуацій: «Боже, дай мені мудрості, аби ми змогли пройти через ці випробування, і наша любов стала ще більш чистою».
Крім того, нам треба мати внутрішні орієнтири: куди рухаються стосунки й саме життя, хто я, звідки я, куди йду.
І навіщо…
Так, найголовніше, навіщо. І так у всьому, а не лише в стосунках, бізнесі, дружбі. І не буває всюди однаково: певні сфери життя проявлені лайтово, інші - більш хардові. Але головне для людини - вміти розуміти себе. Я можу не знати якихось бізнес-технологій, але мені завжди допомагає бачення того, як влаштований живий світ. Наприклад, всесвіт мого бізнесу можна порівняти з цілісним організмом, у якому є різні органи, різні клітини, вони відрізняються і за структурою, і за функціями, але всі вони чимось об'єднані. Те, чим вони об'єднані, неможливо намацати, бо це як промінь, як поклик, на який людина відповідає «Так!». І тут важливо, наскільки це «Так» - тотальне, чи не є воно частковим, вибірковим, коли вибирається щось одне, а іншого не хочеться бачити...
Ви усвідомлено формували свій великий колектив? Чи просто люди прийшли до вас за покликом?
З чого почати? Це ж життя…
Переломний, трансформаційний етап у бізнесі у мене стався, коли мій чоловік пішов із фізичного життя і я постала перед цим «хозяйством»... Слава Богу, в мене є сини, вони мої партнери. Але тоді я усвідомлювала, що переді мною - зовсім інша діяльність. Був період випробування, коли різні думки конкурували в мені. Одна сторона каже: «Ну що, ти все там співала про любов? Ну давай, тепер покажи». А інша: «Може, в цьому є якийсь дуже важливий сенс. Все саме так, як і має складатись? А що це для мене означає?». І тоді я ясно побачила, що об'єднує всі ці бізнеси. Це люди. Саме люди здатні здійснити кардинальні зміни через переусвідомлення себе, перевизначення того, ким я є. Наша взаємодія, коли ми не окремі одиниці, а злагоджена спільнота. І моя найголовніша робота - створити умови, аби людина змогла перейти від режиму виживання до творчого проявлення. Від погаслих очей до натхнення.
Усвідомивши це, я почала рухатися в цьому напрямку, і це одразу вплинуло не лише на атмосферу, але й на показники. Іноді було непросто, але в моменти, коли ми вже майже зупинялися, ми спостерігали, де відбувається рух, де є хоча б маленький порух повітря. Ми прямували туди, і там відкривалося... Це дарувало людям досвід подолання перепон, віри в себе, розуміння того, як їхній внутрішній світ пов’язаний із зовнішнім, а також підсилювало віру в мене як у керівника.
Я знаю, що найбільша відповідальність - на лідері. Коли змінюється він, то змінюється і колектив.
Що може заважати такій трансформації людей?
Є така річ, як свободна воля людини, і проти цього нічого не можна вдіяти. Так і Бог з нами спілкується: він не може змусити людину полюбити його, звернутися до нього. Я вірю в людину і, якщо є найменший шанс, продовжуватиму вірити і створювати умови. Але іноді настає момент, людина вирішує піти, або я відчуваю, що далі - вже брехня, що компроміси - не на користь нам усім. І тоді взаємодія закінчується. Це нормально. І це свобода вибору.
У вас не похитнулася віра в те, що у кожній людині є Бог, через війну, зважаючи на те, як чинять агресори?
Ні, звичайно, не похитнулася. Оптику війна змінила - це точно. Я багато спілкуюся з військовими з передової, і вони першими сказали, що ворог дає нам можливість усвідомити багато речей про себе і робити вибір. Якщо ворог такий, тоді який я? І ми усвідомили свою інакшість. У ті перші дні, місяці повномасштабної війни всі побачили, що ми - інші. Серцевина наша - інша, її можна впізнати, вона дуже відрізняється. Ми створюємо інший світ.
У мене тоді сформувалася дуже ясна думка: “Боже, а якщо ми зможемо так жити весь час? З таким ставленням до себе, до того, що ми робимо… То який же світ ми збудуємо?”.
Війна допомагає прибрати сміття з власного серця. Очищає, дає змогу побачити речі, на які раніше заплющували очі через втомлені серця та досвід, що закарбовано в пам’яті.
Зараз нам потрібна мудрість - зупиняти себе, коли хочеться критикувати, брати на себе відповідальність. Скидати всю провину на ворога - це відходити від власної відповідальності. Скажімо, коли ми бачимо, що наш уряд “хитається”, то варто подивитись, що з владою всередині нас? Запитати у себе, у кого влада мого всесвіту. Ці питання спрямовані на якісні зміни людини, а з нею і країни та суспільства, оскільки ми всі пов'язані.
А що найголовніше в цих змінах?
Побачити, хто я і куди я йду. Куди веде моя мрія? В чому полягає вона? Зрада своїх мрій - це найбільший злочин проти себе.
А далі нам потрібна сміливість іти до мрії. Діяти, не залишати її лише в уяві. Зробити крок, потім ще один. І так поступово будувати суспільство, у якому наші мрії запалюватимуть зорі. Такий собі Дивосвіт Мрій.
Зараз безліч українців проживають важкий досвід щоденних втрат. У вас була особиста втрата. Поділіться досвідом проживання. Думаю, це допоможе багатьом із нас.
Це точно найпереломніший момент у моєму житті. Тоді я втратила себе. Ту, якою була кожною клітиною. Я відчувала, як моя любов пульсує в цьому болю. Я дуже чітко пам'ятаю момент, коли між мною і чоловіком залишився один лише погляд. Він ніби пронизував вічність, я відчувала, як усе життя вливається і усвідомлюється по цій лінії. Як струм, як енергія. Я чула тоді, як одна частина мене говорить голосами людей навколо: “Боже, як це можливо? Яка ж це несправедливість! Така людина!”. І тоді відчувала, як мене затягує в безодню, а моя душа й тіло кричать від болю. Але інша частина мене, моя віра, з абсолютною ясністю усвідомлювала, що у Бога не може бути зайвих кроків. І що цей етап - це наш із чоловіком вибір, аби ми змогли вийти і постати творцями. Що це те вушко голки, через яке важливо пройти, і все, що відбувається, має величезний сенс. То були абсолютно різні світи, між ними - прірва.
Але той погляд - він у мені зараз. Він мені дуже допомагає. Я тоді сказала дітям: “ Живімо так, аби коли ми зустрінемося з батьком в іншому світі, то могли б із гордістю розповісти, як ми впорались. І посміємося, і поплачемо”.
Після того як я в цьому світі залишилася сама, я зрозуміла, наскільки важливо відчувати опору в собі. Я, звичайно, відчуваю тепло свого чоловіка, навіть коли його немає поряд. Він постійно зі мною зараз. Його сила і мудрість поступово інтегрувалися в мені. Можна по-різному до цього ставитись, але для мене - це дійсність: немає межі між світом явленим і неявленим. Шкода, звісно, що я не можу бачити чоловіка очима і фізично відчувати його, але я знаю, що ми творимо разом з ним і в родині, і в бізнесі.
Ви ще казали про війну і про втрати. З огляду на цей досвід я думаю, що смерть - це граничний перехід Любові. Вона ніби переходить в іншу якість, коли ти можеш піти зі свого життя заради інших, заради чогось більшого. І вона лише міцніє у цьому, стає потужнішою. Я думаю, що ці смерті, яких зараз дуже багато, це ніби внесок у любов тих, хто залишився. І тут питання навіщо. В цьому точно є сенс, який самостійно відкриває кожна людина.
Війна - це виклик не лише для нас, а й для всього людства. Ми маємо навчитися бути справжніми щодо себе і своїх мрій, жити любов'ю, втілювати її. А це є образ Божий.
Згадайте наші перші дні у війні, ті повідомлення “Як ти?”, коли достатньо, що ти просто є в просторі, коли більше нічого не треба. Це проявлення божественної природи в нас.
Ця фраза “Десь ти є” може бути дуже помічною для тих, хто переживає втрату…
Так, і зв’язок. Його неможливо вигадати. Ти просто його відчуваєш.
Коли ми культивуємо думки про те, що смерть - це кінець, що нічого більше нема, тоді цей глибинний зв'язок втрачається. А коли ми віримо в нього й відчуваємо, то і подих з'являється, і крила - ті речі, які нам показують, у якому напрямку рухається життя.
Зараз у нас вивертаються базові основи, на яких ми спиралися, на яких розбудовували життя раніше. Ми ніби переходимо через першоосновний вал у свідомому житті. Нам усім треба вірити в щось більше і вийти у свободу, що шириться за межі цього світу і в ній коріниться.
Що може допомогти людям зупинитися і не занурюватися у прірву болю?
Насправді, що швидше занурюєшся у біль, швидше досягаєш самого дна і усвідомлюєш глибину прірви, що затягує, то швидше почнеш спливати. Так, це страшно, але саме це дасть рані загоїтись, допоможе вийти з тієї пастки. Важливо зупинитися і побачити, куди ведуть біль і сум, запитати у себе: “А куди я хочу йти?”.
Коли дуже боляче, людині важливо, аби з нею поруч був хтось, хто здатен створити простір тепла та прийняття, створити умови, щоб у людині змогло проявитись усвідомлення. Але не треба жаліти. Жалість і саможалість відстрочує моменти зцілення. Вона засмічує розум, відтерміновує момент, коли можна стати в центр свого життя та взяти відповідальність на себе.
Ви сказали, що жалість заважає зціленню. А як щодо гострого співпереживання. З одного боку, це дуже по-справжньому, по-людськи, а з іншого - може руйнувати надчутливу людину. Як знайти баланс?
Так цікаво, що наша розмова постійно повертається до найважливішого. Є таке поняття, як вертикаль і горизонталь. Горизонталь - це наші стосунки і наші справи, які дають змогу жити в цьому світі, співчування, співпереживання. А вертикаль - це шлях людини до зв'язку з духом, сенсом. І справжній баланс - це коли вертикаль у пріоритеті. По суті, кожний вибір - це оцей хрест. Знайти баланс, знайти міру, усвідомлюючи свій крок тут і зараз…
Чутливість - дуже важлива риса. Коли закриваєшся від болю, то перестаєш відчувати себе і радість життя забирається. Тому варто триматися за вертикаль свободи й любові, коли ти відчуваєш увесь біль і при цьому не втрачаєш зв'язок із духом. З кожним відчуттям болю приходить переусвідомлення себе. Ти ніби відкриваєш чутливість свого болю. Наступний крок - це побачити, де цей біль закриває тебе від любові, а це вертикаль. Саме в ній можна дійти до того місця, де ми необмежені, дістатися прямо до джерела. І тут ми підходимо до питання, що таке справжня освіта. Людина має знати правду про себе. Мені здається, це найголовніше, чого треба навчати. А далі мудрість людини, інша грань любові, дає змогу бачити світ, визначати себе й визначати свої кроки.
Вже давно говорять про глобальну кризу освіти. Світ прагне змін, але не завжди розуміє, як їх здійснити. Ви привідкрили ваше бачення, розширимо його?
Нам треба створити умови, аби спочатку викохати вільну людину, підтримати її здатність відчувати себе та бути вільною у своїх проявах. Але виховання - це одночасно і строгість, яка є одним із якісних аспектів любові. Дорослим необхідне розуміння, чого саме потребує дитина на кожному етапі розвитку, це, власне, грамотність у її вихованні. А далі настає етап, коли дитина починає діяти, коли втілює мрії, проходить випробування, трансформаційні зустрічі з власними тіньовими аспектами, долає ментальні межі й набуває мудрості. Це найважливіший етап у формуванні особистості. Він дає змогу зрозуміти, де моя сила, як мені орієнтуватись у тому, що я людина.
В цьому плані книга, алегорична казка Андрія Зелінського “Семенові зорі”, яка мене дуже надихнула, - це практично методичний посібник. По ній можна скласти освітню програму.
Саме на основі цієї книги ви вирішили організувати освітній форум під чарівною назвою “Освіта Дивосвіту”. Розкажіть про нього.
Так, дякую вам за це запитання. Це дуже радісний момент для мене. Досі я займалася освітою лише в контексті діяльності видавництва і журналу “Колесо життя”, а освітній форум - це зовсім новий етап. Щонайперше він дає можливість створити умови, у яких можна пройти шлях становлення людини так, як це показано в казці Андрія Зелінського. Ми будемо рухатися «мапою Дивосвіту», де є дев’ять зупинок, кожна з яких - це можливість усвідомити те, як формується особистість.
Цінно, що все це побудовано на українському географічному фундаменті. Ми впізнаємо ті місця, де пролягає шлях Героя. Це пробудження вітальної сили народу ще до того, коли вона оформляється в слова й концепції. Мені здається, що Форум, що проходить саме такою мапою, буде дуже корисним. Дуже хочеться показати шлях людини, яка втілює свої мрії, долаючи вали. Показати, де вона, скажімо, зустрічається з пам'яттю та як може вичитати свободу з неї. Насправді багато болю й образ закладено в нашій пам'яті, але ми можемо вичитати в ній свободу.
Далі, відповідно до алегорій казки “Семенові зорі”, людина зустрічається зі звіром - власними тіньовими аспектами. Ми зараз багато говоримо про те, що нам бракує суб'єктності. А в казці йдеться саме про здатність брати на себе відповідальність за все, що вже здійснилось. Усвідомлювати, що все, що сталось, - результат наших дій або бездіяльності. Лише після такого усвідомлення людина готова брати відповідальність за майбутнє.
Що в кінці цього шляху? В чому основна мета?
Вільна країна вільних людей. Це дуже конкретно.
Саме рухаючись таким шляхом, про який пише Андрій Зелінський, виховуються люди, які втілюють свої мрії в життя, які вміють запалювати зорі. Що таке зорі? Це мрія, яка починається з подиву, легкого подиху. Це той поклик, за яким ми здатні йти. На цьому етапі народжується суб'єктність - тоді, коли людина вирішує йти за покликом, долаючи власну інертність та особисті вали. А потім ми зустрічаємося з людьми. Наша здатність бачити в кожній людині унікальність, потенціал - дуже важливий етап. Звісно, у кожного з нас є те, за що має “відлущитися”, але саме бажання бачити унікальність одне одного дасть змогу будувати вільну країну, запалену нашими зорями. Краса - в очах того, хто дивиться.
А коли ми свідомо вибираємо критикувати, коли йдемо у “срачі”, то покидаємо мрію, зоряність, власну вертикаль. Ми застрягаємо в болоті. Тоді наша увага спрямовується на те, що не містить життя. Воно не запалює зорі, воно не відкриває вільну Україну. Це черговий вал, який нам треба подолати.
Андрій Зелінський дуже чутливо написав про дружбу. Дружба - це коли побачив в людині красу і глибину, зустрівся з любов'ю, яка всередині неї, і між вами вже є мости. І так у кожній справі. Це ніби герменевтичний ключ до всього.
Дружба, до речі, така сама енергія, яка запалює зорі. Бо ви припиняєте відокремлюватися, відділятися, припиняєте цю постійну війну. І тоді змінюється оптика. Починаєш бачити очима не того, хто руйнує і перебуває у стані боротьби, а очима того, хто створює Дивосвіт, починає з мрії. Це завжди зближення і закоханість. Бачите, куди ми не йшли б, ми повертаємося до любові.
Освітній форум буде стосуватися і безпосередніх змін у школі?
У нас буде багато освітян. Вони щиро відгукуються на запрошення, бо ці зміни назріли. Проте «Освіта Дивосвіту» - це й про освіту дорослих, які мають відкривати в собі тих, хто створює умови для дітей. А це не лише вчителі. Тому ми запрошуємо і підприємців, і бізнесменів, і філософів…
Щоб створювати Дивосвіт, ми всі маємо освічуватись - це основний меседж форуму “Освіта Дивосвіту”.
Я мрію, звичайно, щоб це стало частиною державної освітньої програми. Може, так і буде. З вірою рухаємося далі.
Відчуваєте потенціал українців реалізувати ці зміни?
Я відчуваю, що це непросто. Але навіть якщо моя надія буде розміром із маленьке зерно, я все одно буду діяти, я буду сподіватись.
Поговорімо і про роль жінки у трансформаційних процесах
Ми зараз кажемо про нове життя, а воно народжується через жінку. Зараз здається, ніби ця головна функція відійшла на задній план, оскільки ми переналаштувалися на соціальну діяльність. Але ні. Ми були свідками, як на початку повномасштабної війни піднялася жіноча хвиля. Жінки різними способами - молитвами, заговорами, різними доступними засобами - прагнули дати цю свою природну жіночу підтримку, стати на захист у свій спосіб. І це досі актуально. Ця тема завжди буде актуальною, хоча й більш витонченою з кожним разом. Зараз ця жіноча глибинна роль трансформується по живому. Відбувається переусвідомлення того, яке саме життя я виношую, що народжую біля себе… Ця жіноча структура ніби заповнює простір, стає основою фундаменту. Такі якісні зміни завжди супроводжуються болем, як, власне, і під час народження. І жіноче вміння пройти через біль, проживати, відспівати його тут дуже важливе.
Я бачу, що змінився простір. І важливе завдання для наших жінок - знайти своє місце у нашій країні, у нашій спільноті, вкорінитися в іншій якості відповідальності. Відчути в собі найтонші нюанси, зрозуміти і утвердитися у своїй надважливій ролі через усвідомлені зміни.
У жінки є вроджене тонке розуміння, витончена здатність бачити. Вміння впорядкувати свій всесвіт, навести лад, просто бути поряд і зцілювати. Взагалі, відчуття і розуміння навколишнього світу пішли разом із матріархатом, і тоді почалися війни. Це має повернутися. Зараз дуже важливо, щоб повернулася та, хто відповідає за якість народження. Народження - у всіх сенсах.
Жінці важливо вміти відчути, “вичитати” життя: а що зараз відбувається навколо мене? Який тут простір? Хто Бог у моєму всесвіті? Знайти, де є відхилення, виправити все, вирівняти ґрунт… Саме жінка може створити простір довіри, і поваги, і сенсу, і простір любові.
І жінки на фронті?
Звісно. Вони виходять на межу і там проявляються найкраще. Жінки на фронті виконують свою роль і там. Створюють особливу атмосферу, випромінюють цілющу силу, ту, яку зазвичай має любов: і материнська, сестринська, і любов коханих. Це особлива риса, яка дає можливість проявитися справжньому, зцілювати душевні рани, знаходити в собі сили, віру в себе, надію, радість. Це важко прорахувати, якось оцифрувати, запрограмувати. Але це точно відчувається.
Не можу оминути питання зовнішньої краси жінки. Що вам особисто допомагає її зберігати?
Прямо про збереження краси?.. Я скажу про відчуття себе у цьому сенсі. Саме воно дає змогу відчути сигнали про те, де є важкість, де щось не так. Нам треба вміти на це реагувати. На початку війни я започаткувала сеанси ранкового дихання з групою, практика називається “Містерія дихання”. Для мене це дуже дієвий спосіб відновлювати чутливість, знімати важкість і напругу. Така практика дає змогу опосередковано проходити шари тілесності, стосунків, людськості. Завдяки диханню прояснюється свідомість, вона ніби оточується промінням, стає у вертикаль, і тоді ясно бачиш рішення, які потрібні тут і зараз. Ми даємо кожному заняттю тематичну назву, формулюємо намір стосовно себе, справи, країни. І тоді відбуваються якісні зміни на всіх рівнях. Усі їх відчувають.
І бонусом - покращення зовнішності?
Це зовсім бонусом. З найочевиднішого - тіло наповнюється киснем. Чесно скажу, мені ліньки щось робити спеціально для краси. Масаж обличчя абощо. Зайве витрачання часу.
Для мене важливо знайти такі речі, які одночасно вирішують всі питання, а не просто теми краси, скажімо.
Але давайте розберемось. Обличчя - це ж ніби матриця нашого ставлення до світу. Всі напруження, переживання проявляються на ньому. І нам важливо розтотожнитись з тим, де є напруження. І вийти з-під його влади, звільнити себе від “корупції” і почати дихати свободою. І тоді звільняється все, змінюється оптика, тіло і обличчя. Ми починаємо дихати любов’ю, а в любові віку немає.
Повернімося до внутрішнього. Ігор Козловський, філософ і релігієзнавець, якось сказав, що ви людина з високим рівнем екзистенційного інтелекту. Що це для вас?
Мені було дивно це чути, але приємно. Після його слів я почала згадувати, що з раннього дитинства відчувала абсурдність того, що діється навколо. Пам’ятаю питання, що виходили з середини: “Чому так, навіщо люди це говорять, коли вони цього не відчувають?”. Це здавалося божевіллям… Ніби знання про справжню природу людини завжди було зі мною. Я не могла тоді оформити це у слова, але відчувала.
Тобто це вроджене?
Думаю, так. Але є ще і вплив батьків. Для них, як і для моїх дідусів і бабусь, іконою завжди була їхня обопільна любов. До речі, як і любов до Батьківщини. Я виросла на такій любові і прагну завжди бути вірною їй. Саме батьки та їхні батьки зробили більш філігранним моє “користування” вродженим апаратом. І для мене дуже цінно, що я маю можливість поширювати це бачення, цю любов у бізнесі, житті та на Форумі.
Дуже хочеться, щоби після Форуму все продовжувалося - пішли кола по воді.
Ми подумаємо, як зробити так, щоби пішло ехо. Можливо, започаткуємо регулярні зустрічі “людей із Дивосвіту”, або навіть школу “Лицарів Софійного Дивосвіту” різного віку.
А яка ваша особиста мотивація? Навіщо це вам?
Людина! В центрі моєї уваги завжди була людина, адже немає негідних людей. Є не гідне їх життя. Зараз я відчуваю, що форум “Освіта Дивосвіту” - пряма, дуже витончена можливість змінити все. Як свята крапля води, яка змінить весь океан, це дивовижна можливість створити місце спільного бачення, з якого можна подивитися на світ через якісно іншу призму.
Текст: Оксана Шевченко
Фото: Юрій Верес
