До війни вона мала все, про що тільки можна мріяти. Повномасштабне вторгнення кардинально змінило її життя. Але, незважаючи на обставини, Вікторія знайшла в собі сили й надалі допомагати іншим, більше того, вона готується стати мамою втретє. Ми поговорили з нею про життя під час війни, вагітність, спробу всиновити дитину та благодійність.
Вікторіє, повномасштабна війна розділила життя всіх українців на «до» та «зараз». Де вона вас застала?
Ми якраз за п'ять чи шість днів до війни повернулися з відпочинку. Я до останнього була впевнена, що такого ніколи в житті не може статися! Але вже 24 лютого ми прокинулися від вибухів. До нас почали з'їжджатися друзі, родичі, й десь до п'ятої вечора ми зрозуміли, що треба їхати, бо бачили, що стає все гірше й гірше. Ми вирішили від'їхати до Рівного, бо нас було 20 людей, і нам було, де там зупинитися. Поки дісталися Рівного, за нами вже бомбардували Житомир. Ми вирішили їхати до Львова. Поки доїхали туди – вже шарахнули військову частину, була комендантська година, сирени… Приймали рішення на заправці, прощалися – теж там. Чоловіки залишалися, а ми з дітьми – на кордон: без речей, без нічого.
Ви поїхали до Польщі?
Так, ми поїхали на найближчий кордон, 58 годин на ньому стояли. Бачили літаки, як люди вискакували з машин, ховалися на полях. У результаті в доньки – посттравматичний синдром, ми з психологом працюємо досі. Ми поїхали до наших друзів-поляків, вони мені дуже допомогли.
Ви стали першою українкою, яка тоді пробилася на польське телебачення. Як це вам вдалося?
Я не пам'ятаю! Все, як у тумані. Я знала одне: треба щось робити. Це був прямий ефір у програмі «День добрий» – їхньому найвідомішому ранковому шоу. Як я розумію, їм було дуже цікаво показати жінку, яка мала все – і яка з дітьми ні з чим опинилася в Польщі. Я до них доносила, що все це правда, що все це я бачила на власні очі. Вони брали інтерв'ю в дітей, розмовляли з ними. Досі пам'ятаю: на кордоні було дуже багато чоловіків, які довозили своїх дружин, дітей до кордону та поверталися назад. Я особисто бачила хлопців, коли ми кордон переходили в один бік – вони поверталися у зворотний із заробітку! Вони їхали на фронт. Оце я їм усе розповідала.
Скільки часу ви були в Польщі?
Два тижні. Я організувала благодійний фонд. Звичайно, я очікувала набагато більшої реакції людей, а, в підсумку, майже все, що ми зробили, було за рахунок нашої родини.
Розкажіть докладніше про цей фонд. Яка це була допомога?
Спочатку я пробувала бронежилети, каски закуповувати – це дуже потрібно. Хлопці-поляки допомогли знайти місцевого виробника консерв, ми тоді безпосередньо з заводу купили та поставили близько 80 тисяч консерв. Купили безпосередньо у виробника дуже багато класних аптечок першої медичної допомоги на передову. Білизну.
А як ви опинилися в Іспанії?
Випадково. Ми прийняли рішення, що треба з Польщі їхати, вона не гумова, бо на власні очі бачили, як поляки захлинаються. Я взагалі вважаю, що ми маємо полякам поставити пам'ятник за те, що вони витримали... Ми не знали, куди їхати, але мені було важливо, щоб діти мали змогу вчитися. У результаті опинилися в Мадриді. Нас взяли до однієї з найсильніших шкіл Іспанії, до американської. Не дарма я з народження їм давала ці мови (усміхається). Навіть син зараз каже: «Мамо, ти мала рацію, коли змушувала вчитися». Наші діти зараз вільно розмовляють українською, російською та англійською. І програму в українській школі ми паралельно також тягнемо. А ще – спорт, українська, музика, фортепіано, інформатика.
Скільки зараз вашим дітям?
Синові – одинадцять, а доньці скоро буде дев'ять.
Як відрізняються діти українських біженців, ваші діти, від місцевих?
Є різниця в менталітеті, але наші діти ще й набагато інтелектуальніші, на мою думку. Скажімо, те, про що вони можуть поговорити, ті чують уперше. Плюс вони більш усвідомлені. Чи просто тут дорослі більше своїм дітям дитинство продовжують, чи наші раніше дорослішають, чи, може, війна так вплинула. Мені складно сказати, яка саме причина, але мені весь час здається, що ось наші діти – вони розумніші, хитріші, доросліші, спритніші, освіченіші. Але! Не завжди – вихованіші. Ми їм надто багато дозволяємо. Вони з дорослими поводяться на рівних. Якщо я, наприклад, синові говорю: «Я тобі не дозволяю», він не погоджується покірно – він починає вести зі мною діалог, сперечатися, наводити свої аргументи. А я бачу, як, наприклад, інший хлопчик, коли він був у нас у гостях, каже мамі: «Можна, я залишусь на вечерю?» Вона йому каже, наприклад, «Ні», не пояснюючи чому. Він: «Добре». І йде. І я в цей момент розумію, що мій просто так не сказав би: «Добре», він запитав би: «А чому не можна? А я все зробив, ось іще є час». Як би, там такого немає.
Діти хоч раз приїжджали в Україну, відколи ви поїхали, чи ви їх не пускали?
Ні, жодного разу. Я боюся, що коли син приїде, я його назад уже не потягну. У нас був довгий період, коли він кричав: «Усе, я їду назад, я там житиму з татом». А коли тато до нас приїжджав, то це були такі сльози, й увесь час було: «Я їду разом із татом». Ми дітям говоримо так: «Ось як тільки стане безпечно – ми одразу поїдемо».
Як ви зважилися на третю дитину при цьому всьому? За кордоном, одна з двома дітьми, в Україні – війна…
Коли я виставила першу фотографію, що вагітна, то, крім радості, були, звичайно, й коментарі, мовляв, ми вирішили третю дитину завести, щоб чоловік міг спокійно їздити за кордон. Але, що б там не говорили, тато в нас залишився в Україні. Перший раз ми з ним побачилися за три з чимось місяці після початку війни. Він отримав офіційний дозвіл на виїзд за кордон. Але при цьому він не живе з нами тут, лише періодично приїжджає. І я також їздила до нього. А третю дитину ми давно хотіли – ще до війни, але все якось відкладали це питання. Після повномасштабного вторгнення дуже багато було навколо інформації про сиріт, про весь той жах, який був. І ми з чоловіком вирішили усиновити дитину. Ми хотіли взяти малюка до трьох років, не старше, з багатьох причин. Ну, й ось півроку ми десь цим питанням займалися, навіть уже намагалися піти на спеціальне навчання. Там же потрібно пройти дуже багато етапів, перш ніж стати на чергу. Все йшло песимістично, дуже довго. І в якийсь момент подруга мені каже: «Спробуйте ЕКО». Ми думали, думали – й вирішили спробувати. Вийшло!
Як це: бути вагітною в чужій країні, самою, та ще й із двома дітьми?
Я, звісно, дуже боялася. По-перше, мені вже 41 – є ризики. І плюс із двома дітьми, я ж не просто з ними тут знаходжусь – я за кермом цілий день, супермаркети, сумки тягаю, вожу їх на секції. Дуже багато всього. В Україні дві вагітності відпрацювала 24/7. З роботи їхала до пологового будинку, з пологового будинку – на роботу. Але в мене завжди була підстраховка няні, водіїв, лікарів. А тут усе зовсім інакше. Ось два тижні тому я зомліла прямо в лікарні перед кабінетом анестезіолога, тому що це була вже четверта година в чергах. Тут із медициною непросто. Наприклад, ти можеш спостерігатися у приватній клініці, але народжувати все одно поїдеш у державну. Тут така система. Для мене бути вагітною в 41 не складніше, ніж у 30, але емоційно важче набагато. Тому що потрібно бути сильною весь час. Ось зараз приїхав чоловік на пологи – я наступного ж дня злягла з температурою.
Тому що дозволили собі розслабитись?
Так. Мене просто скосило. Багато хто вважає, що тим, хто за кордоном – добре. Я можу сказати, що перебувати за кордоном набагато важче, ніж бути під обстрілами. Звичайно, неможливо порівнювати гарячі точки чи міста, яких уже не існує, але... Я не знаю, як це пояснити. Ти дуже хочеш додому, й морально це просто вбиває. Ти, як робот, усе виконуєш. У мене є мантра, яка допомагає мені емоційно не збожеволіти. Я кажу собі: «Це – заради дітей, це тимчасово, ще трохи потерпи, ще крапельку, це заради дітей, це заради дітей, це заради дітей. Ось вони вчаться, вони займаються спортом, ось у них репетитори. Ось у них будинок, ми не витрачаємо час на підвали, на тривоги, ми ходимо до психолога, це заради дітей, це тимчасово, це треба перетерпіти». І так щодня.
І так уже понад 600 днів, так?
Насправді, це психлікарня. Особливо перші, мабуть, півроку було дуже тяжко, коли виходиш на вулицю – й бачиш, що все спокійно, люди усміхаються, в кафе сидять, вино попивають, сміються. А ти з новин не вилазиш. Мені багато хто говорить: «Нам так не вистачає ваших сториз!». А я просто не можу! Я вважаю, що це аморально. Так, багато людей мають можливість, вони зараз нормально живуть за кордоном, хтось собі дуже багато всього дозволяє. Але коли все це викладається в соцмережі… Ну, це жорстоко відносно інших людей.
Як відреагував чоловік, коли ви повідомили йому, що завагітніли?
Це не був сюрприз, тому що це була підсадка, і все йшло чітко за планом. Скажімо, це не ті емоції, як перша дитина, друга, або ось ці несподівані, або коли ти роками чекаєш на ці дві смужки – й тут вони з'явилися. Але все одно він був дуже радий.
А стать майбутньої дитини вже знаєте?
Знаємо, але скажемо після (сміється). Я завжди мріяла, що коли буде третя дитина – ми зробимо гендер паті. Але, з огляду на ситуацію, ми нічого не планували. У чоловіка був день народження, він просто приїхав на кілька днів, і тут моя подруга каже: «Ну, давай хоч хлопушку зробимо». Я відповіла: «Ну, якщо хочеш ...» і дала їй телефон лікаря – щоб я теж заздалегідь не знала. Вони з дівчатами об’єдналися й усе-таки влаштували нам цю «гендер паті».
Тобто, ви дізналися стать майбутнього малюка в день народження чоловіка?
Так. Ми приходимо – все гарно вбране! І кулю ми теж лопали. Але, знову ж таки, оскільки в нас уже є й син, і донька, сказати, що ми хотіли когось конкретного – хлопчика чи дівчинку – такого не було, ми більше робили ставки.
Королева краси, успішна дизайнерка, крутий інстаблогер, щаслива мама... До війни це все було вашим повсякденним життям. Зараз, коли життя кардинально змінилося, ким ви почуваєтеся?
Найскладніше, мабуть, було прийняти, що я – нікчема. У плані того, що в тому, минулому, житті я все могла. Я ставила собі мету – і я її досягала. А тут я розумію, що щось треба робити, рву на собі останню шкіру, а зробити нічого не можу! Відчуття безпорадності, безвиході зжирало мене дуже сильно! Я не звикла скаржитися й плакати, але коли вперше потрапила до психолога – я просто ревіла півтори години й не могла пояснити, чому прийшла.
А ось за що б ви собі подякували? Зараз, у цьому статусі, за якусь кількість днів до пологів…
За те, що я не зламалася. Тому що зламатися – набагато легше, зламатися – означає шкодувати себе. Піти в себе, піти в депресію й насолоджуватися нею набагато легше, ніж із нею боротися. Я мала багато моментів, коли мені здавалося, що все: я зламалася. Можливо, в іншій ситуації це й сталося б. Але коли ти розумієш, що на тобі – ось ці малюки, і якщо з тобою зараз щось трапиться – вони нікому не потрібні… Це дуже протвережує, приводить до тями й дає сили рухатися далі. У мене завжди на першому плані була кар'єра, допомога іншим. На сьогодні я абсолютно свідомо жертвую всім досягнутим, своїми амбіціями заради своїх дітей, бо розумію, що я їм винна. У мене все було, але це минуле, його не повернути. Натомість у нас є сьогоднішнє та майбутнє. Тому, напевно, головний меседж, який я хотіла б донести, – це те, що не можна здаватися. Як би не було складно, завжди можна знайти світло в кінці кінці тунелю й поставити собі нові якісь цілі, нам завжди є, заради чого жити. І якими б ми не здавалися собі слабкими, насправді ми сильні.
